Наш співрозмовник — відомий дніпропетровський художник-баталіст Сергій Чайка. Аматори живопису добре знайомі з його картинами, присвяченими славному історичному минулому нашого народу. Улюблена тема Сергія Михайловича — козацтво. Десятки картин майстра присвячені битвам запорозьких козаків на суходолі й на морі, їхній дипломатичній діяльності. Картини з календаря з роботами С. Чайки розрізають і прикрашають ними музеї. Нам довелося бачити їх у такому вигляді, наприклад, у музеях Жовтих Вод або Котовки. Його картини в такий спосіб живуть як фольклор, як пісні, — вони пішли в народ.

— Сергію Михайловичу, з чого все почалося?

— Народився я у Ростові-на-Дону. Мене від самого дитинства називали козаком: “Ось козак росте!”. Так що виростав я у козачому краї.

— А як Ви опинилися в Україні?

— Після роботи за кордоном ми вирішили переїхати на батьківщину дружини — в Україну. Це було обопільне рішення. А крім того, у мене тут було дві бабусі — одна в Чернігівській, інша в Хмельницькій області. Бабуся Ганна Дмитрівна жила в селі поміж двома легендарними українськими фортецями — Хотинською і Кам’янець-Подільською. Перша знаменита Хотинською битвою 1621 року, коли 40-тисячна козацька армія на чолі з Петром Сагайдачним урятувала польську армію.

— Як Ви стали художником?

— Учився я в Москві в художній школі № 1. Школа користувалася заслуженою славою, розташовувалась у стародавньому будинку. Коли ми влітку їхали на практику, то повинні були восени з пленеру привозити роботи. Отож я влітку завжди писав оці фортеці. Під час учнівських виставок мої картини мали успіх і відзначалися глядачами.

Але прийшло повноліття, й постало питання: куди йти далі? В родині у нас думали, що в художники йдуть люди слабовиті, недужі. А я на здоров’я не скаржився — і в художники?.. Тому я хотів стати льотчиком. Але мій друг, з яким ми після 8 класів домовилися вступати разом у Суворівське училище, занедужав, і я із солідарності вступати відмовився. Продовжив навчання в 9-му класі. Отоді мене й потягло в художники. Перші іспити в Строганівське училище я провалив. Так я подався у Московський державний педінститут ім. Леніна. А після армійської служби на Далекому Сході в мене з’явилася можливість поїхати в Монголію, де я три роки викладав у місті Чойбалсан.

У 1989-му ми з дружиною приїхали в Україну, і ось уже двадцять років живемо тут. Після приїзду я став відразу ж шукати роботу. Треба було оформити стіни в місті, у колгоспах. А яка тематика? Думаю: звичайно ж, національна. Мені поталанило. Коли я звернувся до української тематики, то дістав схвалення вищестоящих. Виявилося, що в області тоді нікому було і працювати в цій тематиці.

— Ви стільки працюєте в тематиці національного відродження. Є переможцем престижної виставки. До речі, що це за виставка?

— Я був учасником багатьох престижних виставок картин. Починаючи з міжнародної виставки «ПАН-Україна’95», де отримав головний приз та перше місце. Мені особливо запам’яталась виставка, присвячена 10-річчю незалежності України. Вона проходила у Центральній виставковій залі Спілки художників України м. Києва. Більше 300 художників з Дніпропетровської області змагались за право бути учасником цієї виставки. Я представив свою картину «Руйнування Січі» розміром 2х3,5 м. Комісія була вражена не тільки розміром, а й майстерністю виконання складного історичного сюжету та одностайно затвердила мою картину для участі у виставці.

— Дійсно, виставки в Дніпропетровську свідчать: Ви довгий час залишалися єдиним в історичній тематиці. Що Вами рухало?

— Мені було цікаво розробляти цей напрямок. Приїхавши сюди, я став жваво цікавитися цією тематикою. На виставці 1995 року познайомився з дніпропетровськими істориками Іваном Стороженком, Юрієм Мициком. Від них довідався цікаві історії.

— За ці непрості двадцять років Ви створили понад сто робіт на українську тему. А взагалі ця тема у Вас єдина?

— Мені як художнику батального історичного живопису під силу виконувати роботи у різноманітних жанрах, тобто портрети, пейзажі, натюрморти, бо це все є у моїх батальних картинах.

Але стрижень мій — історія України. У ній для художника вистачає тем неопрацьованих або мало розроблених. Візьмімо, наприклад, битву трьохсот юнаків під Крутами або битву трьохсот козаків під Берестечком, — і це гідно не відбито ще на полотні.

— А що Вам хочеться ще створити?

— Уже роки два на рівні міського й обласного начальства я домагаюся підтримки у створенні в місті панорами морських походів козаків. По-перше, всі відомі панорами сухопутні. По-друге, я пропоную ноу-хау: як козаки збираються, смолять чайки, вибирають дерево, пливуть, десь перетаскують човни, проходять гирло, де охороняють галери, б’ються за вихід і далі випливають на Трапезунд... Господи, та я за три роки таке міг би зробити! Але мені скрізь відповідають: грошей немає. Вибачте, але їх ніколи немає! Я вже пішов на те, що кажу: та ви тільки побудуйте мені приміщення. Почну безкоштовно писати.

— Що Вас радує в житті?

— Мистецтво. Це те, що завжди з тобою. А ще родина, дочка Поліна, яку нам вдалося виростити, вона радує й дарує нам щастя.

— Розкажіть про Ваші контакти з відомим польським кінорежисером Єжи Гофманом. Як він потрапив до Вашої майстерні?

— Величезне спасибі керівникові видавництва “Емма” Володимирові Недяку, що надрукував роки три тому унікальне видання “Україна — козацька держава”. Коли Єжи Гофман приїхав до Недяка, то побачив у нього мій календар, захотів розшукати художника.

Приїхавши до мене, режисер був вражений. Я бачив вираз його обличчя. У майстерні знаходилися дві мої картини — “Узяття Трапезунда” і “Руйнування Січі”. Перша — батальна морська картина, друга — багатолюдна сухопутна. У Гофмана вирвалося: “Це щастя, що ми натрапили на такі картини”.

— Він приїхав до Вас із усією своєю знімальною групою?

— Так. З ним був величезний автобус. І весь мій багатоповерховий будинок висипав подивитися на це диво. Так трапилося й іншим разом, коли в майстерню навідалася Юлія Тимошенко, яка високо оцінила мій вклад у розвиток національної самосвідомості, патріотизму, відмітила здатність передбачати майбутнє у картинах.

— Що Ви подарували Гофману?

— Фрагмент своєї картини “Битва під Берестечком”. Він хотів купити, але я не зміг продати такій відомій людині. Величезне спасибі, що він відвідав мене, — я тепер увесь час буду із цим.

— А які у Вас творчі плани?

— У мене грандіозні плани по написанню історичних батальних полотен. Сюжетів, які підказує мені саме життя, дуже багато, бо мої історичні полотна — це спосіб спілкування з сучасниками. Важливо, щоб картини були створені з любов’ю та випромінювали Світло, яке осяює шлях до спасіння душі та допомагає долати усі негоди життя. Хочеться, щоб мої картини змогли побачити більшість громадян як України, так і всього світу.

Микола ЧАБАН