Корифей українського театру Микола Садовський (1856-1933) вельми охоче приїжджав в Катеринослав. Спираючись на такі надійні джерела, як преса того часу і спогади його брата Панаса Саксаганського «По шляху життя» (1935), докладно написані на основі щоденників, можна стверджувати, що один із перших приїздів Садовського в наше місто відбувся в 1888 році. Нагадаю, що Садовський і Саксаганський — сценічні псевдоніми братів, а їх справжнє прізвище — Тобілевичі. Цікаво, однак, що їх приїзд був пов′язаний зовсім не з театром. Будучи офіцерами в запасі, молоді успішні актори несподівано одержали розпорядження з′явитися в Катеринослав для мобілізації, що починалася з 1 серпня 1888 року.

Прибувши в наше місто 29 липня, Панас Саксаганський застав тут немало своїх товаришів. Від них він дізнався, що першим батальйоном командує його давній приятель, полковник Микола Підгурський. Той розповів Панасу, що 218-й мобілізаційний піхотний полк формуватиметься з місцевого запасного батальйону.

Наступного дня брати Тобілевичі «з′явилися по начальству». Командир полку полковник Защук, чемний офіцер генерального штабу, прийняв їх ласкаво і запросив до себе пообідати. А ось генерал Бурмейстер — погано вихований, з дикими очима і таким же голосом — справляв враження недоумкуватого. Він дивився на всіх призовників із презирством, був переконаний, що коли їх призвали на службу, то тим зробили їм честь надзвичайну. Другого дня почали формувати полк.

Миколу Садовського як «кавалера» (герой російсько-турецької війни!) призначили в полкову корогву, а брат командував другою ротою. Ходили на стрільбу, займалися ротною та батальйонною муштрою. Понад усе звертали увагу на церемоніал, оскільки чекали самого фон дер Роппа. Генерал від кавалерії барон Микола Васильович фон дер Ропп (1848-1917), тимчасовий одеський генерал-губернатор і командувач військами Одеського військового округу, прибув у Катеринослав 10 серпня. Ось же як буває: про приїзд генерала знаємо точно, а про корифеїв театру згадується лише мимохідь. «Катеринославські губернські відомості» 27 серпня 1888 року в своїй хроніці скупо написали: «Відома малоросійська артистка М. К. Заньковецька, разом з артистами Садовським і Саксаганським, що відбувають табірну службу як запасні офіцери, деякий час проживала недавно в Катеринославі». Саксаганський у своїх мемуарах про це зовсім не згадав. Зате описав, як зустрічали в Катеринославі барона Роппа, і не забув про ексцентричність бідового Садовського:

«Чекали генерала Роопа (Саксаганський пише «Рооп», а треба — «Ропп» – Н. Ч.). Він приїхав в половині серпня. Полк вишикувався в одну лінію. Чекаємо... Садовського немає. Ось на горизонті запорошилася дорога. Ближче, ближче... Коні стали, і все припало пилом. Рооп, оточений штабом, вже підходив до полку, як позаду нього, зіскочивши з візника, сторонкою, зігнувшись за першою ротою, біжить Садовський і стає на лівому крилі першої роти в той момент, коли Рооп привітався з нею. Садовський підійшов до нього з рапортом.

Чотири роти першого батальйону були вибрані з гвардійців — солдати помітного росту. Рооп, ставши посеред другої роти, оглянув всіх і крикнув: «Экие вы молодцы, братцы, – послужите государю!». — «Рады страться!» — прозвучали сотні голосів.

Садовський штовхнув брата:

— Чуєш?

— А що?

— Буде війна — я не піду, біс з нею. Буде з мене турецької...»

Заграла музика, затріщали барабани і роти одна за одною пройшли повз Роппа. Тим і закінчився «огляд». В кінці серпня 218-й полк чотирма ешелонами виїхав із Катеринослава до Харкова, а звідти до Олександрії і під Нову Прагу (сучасна Кіровоградщина). Там полки пройшли перед царем «олександрійськими колонами» і потягнулися на залізницю. 218-й полк повертався залізницею в Катеринослав... З вересня Панас Саксаганський здав роту, поставив солдатам два відра горілки, попрощався з ними. Наступного дня брати виїхали кур′єрським поїздом через Севастополь на Ялту, де вже зібралася вся їх українська трупа.

Катеринослав початку ХХ сторіччя був таким привабливим для гастролерів, що один приїжджий театр тут же змінявся іншим. Влітку 1911-го тут знову гастролювала трупа Миколи Садовського. Спектаклі йшли в літньому театрі міського саду. Ось тоді-то у місцевого кінооператора Данила Сахненка (МИ ПРО НЬОГО ПИСАЛИ В ПОПЕРЕДНЬОМУ НОМЕРІ) і виникла ідея увічнити для нащадків постановки корифеїв української сцени. Піонер українського кіно зняв спектаклі театру Н. Садовского «Наймичка» і «Наталка-Полтавка». Кінозйомка, до речі, проходила без глядачів. Першою увічнили «Наймичку». Сам Микола Садовський виконував роль Цокуля, Любов Лінницька грала Христину, Іван Марьяненко — Опанаса, Северин Панькивський — діда Мельника, Марк Петлішенко — гусара, Г. Колесников — Рухлю. Після «Наймички» зняли «Наталку-Полтавку» з геніальною українською актрисою Марією Заньковецькою в головній ролі. Возного грав Федір Левицький, Виборного — сам Микола Садовський. В інших ролях були зайняті Іван Марьяненко, Ганна Борисоглібська і Семен Бутовський. Кінокартини Данила Сахненка «Наймичка» і «Наталка-Полтавка» були випущені в прокат в грудні того ж 1911 року кіноконторою «Художество» в Катеринославі і стали надбанням українського кіно.

Тепер – про фільм «Вітер з порогів» (1930), знятий іншим нашим земляком, кінорежисером Арнольдом Кордюмом (1890-1969). Треба сказати, що один з основоположників українського театру, прославлений актор і режисер Микола Садовський  зіграв у кіно лише дві ролі — Цокуля у фільмі «Наймичка» і Остапа Ковбаня у «Вітрі з порогів». Ці ролі були значним явищем в українському кіномистецтві, і обидві кінострічки пов′язані з нашим містом. Остап Ковбань — старий лоцман, який успадкував свою професію від діда-прадіда і все життя водив плоти по Дніпру «козацьким шляхом» — через поріг-велетень Ненаситець. Остап не може примиритися з думкою, що він і його син не будуть більше плавати, бо в Кичкасі збудували величезну дамбу, яка назавжди заховає пороги, затопить рідне село. До того ж і син Андрій (І. Кононенко), і дочка Марина (Л. Островська) працюють на Дніпробуді, живуть новими інтересами. Старий лоцман, важко переживаючи все це, вирішує помститися за свою приреченість. Вночі він перерубує канати, якими прив′язані плоти, але і сам опиняється у водоверті; течія підхоплює його, і... лоцман йде на дно.

— Працювати з Миколою Карповичем було для мене великим щастям, справжньою художньою школою, — згадував Іван Володимирович Кононенко. — Це було на берегах Дніпра, де знімалася картина. Як зараз пам′ятаю, приїхав до нас красивий, високий, стрункий чоловік. Все в ньому привертало увагу: гордо піднята голова; добрі мудрі очі; м′яка, трохи іронічна усмішка; довгі, пишні козацькі вуса. Ходив Микола Карпович у чорному широкополому капелюсі, в руках тримав дорогу, різьбленої роботи тростину. Назавтра він одяг костюм лоцмана і зовсім перевтілився. Селяни навіть не вірили, що це актор: він демонстрував таке досконале знання життя річковиків, так добре володів місцевим говором, ніби тут народився і жив.

Вечорами любив Микола Карпович співати старовинні козацькі пісні. Голос мав задушевний, слух — бездоганний, і коли співав — всіх зачаровував, все навкруги замовкало. До нас на зйомки приїжджав відомий знавець Запорізької Січі академік Д. І. Яворницький, який консультував фільм; він годинами розмовляв із Миколою Карповичем. Садовський ніколи не розлучався зі своїм скарбом — п′ятьма козацькими шаблями (одна з них, запевняв нас артист, належала отаману Сірку), двома мушкетами, трубкою, шапкою і гетьманськими костюмами. Цей своєрідний музей він всім нам показував. Довго тримав у своїх руках криву козацьку шаблю академік Яворницький, уважно її оглядав, показував, як колись рубалися з ворогами козаки.

Теплим літом ми ночували на плотах. Перед сном Микола Карпович говорив: «Це і справді будуть останні рейси дніпровських лоцманів. Шкодую і я разом з Ковбанем, що зникає назавжди красень Ненаситець і вже не чутиме, як «реве ревучий...».

Коли знімали сцену проходу плоту через пороги, Микола Карпович не дозволив, щоб його замінив дублер-лоцман. Він сам, в свої сімдесят два роки, з лоцманами-професіоналами повів плоти через грізні пороги! В 1932 році вони назавжди сховалися під водою.

Фільм «Вітер з порогів» («Останній лоцман») користувався успіхом у глядачів. А для української кінематографії він має особливе значення, тому що в ньому грає один із найталановитіших українських артистів.

Микола ЧАБАН
заслужений журналіст України
краєзнавець