Якось про німецького філософа Іммануїла Канта сказали, що писати історію його життя — важко, адже в нього не було ані життя, ані історії. Якщо від історії очікують лише опису бурхливого плину подій (штурмів бастилій, пострілів з “аврор” і руйнування берлінських стін), то від біографії кабінетного вченого повіє розміреною одноманітністю: народився, вчився, одружився (незавжди), захищав дисертації, плекав ідеї та писав книги. Інший — захоплюючий аспект відкриється, коли життя вченого буде розглянуте як інтелектуальна історія, себто як історія ідей в органічному зв’язку з долею людини, що їх продукувала, і з епохою, в контексті якої розгорталися події.

Монографія херсонських учених Віталія Андрєєва і Наталі Чермошенцевої, яка нещодавно з’явилася в нікопольській друкарні СПД Фельдман О. О., відкриває для читача життя і творчість одеського історика Саула Яковича Борового (1903 — 1989). Автори визначають його як історика “другого плану”, використовуючи поняття, усталене в театральній та кінематографічній критиці. Як приклад зазначені Фаїна Раневська, Рина Зелена, Борислав Брондуков, котрі “майже завжди були «фоном», але часто визначали успіх вистави або кінострічки”.

Саул Боровий не займав керівних посад, не засновував наукових шкіл, не створював видатних теорій. Втім, іноді трапляється так, що ідеї науковця починають жити новим життям і набувають першопланового значення тоді, коли суспільство ставить суголосні їм запити. Суголосним творчості Саула Яковича був запит на осмислення української історії не лише як історії українського народу, але й як історії усіх народів України. “С. Боровий, — як пишуть учені, — зміг відійти від усталених в українській, єврейській та радянській історіографії традиційних поглядів на минуле України і намітив шляхи погодження українського та єврейського векторів багатовікової спільної історії”.

Головними темами для Саула Борового як українського єврея стали відносини українського козацтва з єврейським населенням України. У статтях, написаних у 1930-ті роки, він заперечив поширені погляди на запорожців як “затятих винищувачів євреїв”, ретельно дослідив соціальну структуру українсько-польського єврейства напередодні і під час Хмельниччини. За висновком авторів, одеський історик “уважав хибною поширену на той час в єврейській історіографії концепцію «між молотом і ковадлом», доводячи, що євреї були не лише жертвами, які волею історичного випадку потрапили «під ножі вбивць». На думку вченого, тогочасна дійсність була складнішою, і євреї виступали не тільки пасивними жертвами, а й воюючою стороною. Розстановка сил приводила основну частину єврейського населення України на польський бік. Проте С. Боровому вдалося знайти у джерелах випадки переходу євреїв у табір Б. Хмельницького”. Іншим важливим спостереженням історика було те, що єврейський загал не був однорідним: для нього, як і для решти населення тогочасної України, була характерна соціальна диференціація. Тож козакування частини єврейства, його соціалізація і в Гетьманській Україні, і на Запорозькій Січі були цілком закономірним явищем. Погодження українського та єврейського векторів історії України простежується також і у висвітленні Боровим єврейської землеробської колонізації в південноукраїнських степах, ролі євреїв у соціально-економічному розвитку регіону.

Тепер — завдяки здійсненому дослідниками аналізу — можливість належно оцінити оригінальні погляди і наукову спадщину видного історика отримали як фахові історики, так і всі, хто цікавиться минувшиною народів України.

Владислав ГРИБОВСЬКИЙ