Сучасна Росія протягом останнього десятиріччя все більше стає авторитарною державою. В. Путін з кожним роком поширює свою владу і тільки на чотири роки поступився найвищою посадою, щоб знову бути президентом ще двічі, формально не порушуючи Конституції. Політична партія «Єдина Росія» все більше нагадує колишню КПРС, а путінський режим інколи називають «необрежнєвізмом». Справжньої дієздатної політичної опозиції в Росії зараз немає — вона нечисленна і розпорошена. Влада навіть не перешкоджає створенню нових партій і рухів, тому що це дієвий спосіб виявити активних потенційно небезпечних для неї людей. А далі все залежить від конкретної ситуації. Деяких наближають до себе, даючи величезні гроші й блага, від яких важко відмовитися. Інших піддають арештам, намагаються дискредитувати. Третіх убивають. Четвертих змушують емігрувати.

Формально в Росії нема цензури, але якщо деякі ЗМІ дозволяють собі казати страшну правду, влада робить все, щоб звільнити з посади редактора або закрити газету, телеканал тощо. Бувають випадки вбивств громадських діячів, журналістів, загрожують їх родинам. Якщо у Москві та Петербурзі ще є незалежні газети (наприклад «Совершенно секретно»), то в провінції становище набагато гірше. Наприклад, кубанську пресу неможливо читати: вона дуже нагадує газети брежнєвської доби.

Цензура в епоху Інтернету неефективна. Але за будь-якою опозицією влада пильно стежить, і якщо людина виявляється впливовою, небезпечною для влади, вона буде ліквідована фізично або морально (наприклад шляхом дискредитації: починаються провокації, звинувачення в корупції чи в розповсюдженні наркотиків, в зґвалтуванні тощо). Є також ефективні економічні шляхи подолання опозиції. В Росії інтелігенція має дуже невелику щомісячну платню, і тому вчені, викладачі, будь-які інші представники інтелігенції змушені боротися за виживання. І лише деякі з них намагаються боротися з режимом.

Таке становище є наслідком того, що злочини комуністичного режиму в Росії не були засуджені. Ветерани НКВС, КДБ, комуністичної номенклатури отримують персональні пенсії, розповідають школярам про своє героїчне минуле. Досі залишаються деякі радянські свята, наприклад День чекіста (20 грудня) та День Радянської армії (23 лютого) з відновленими назвами. Наслідки сталінізму дуже поширені в колективній пам’яті народів Росії. Великий відсоток громадян (переважно літнього віку) вважає, що потрібен новий Сталін, щоб відновити порядок в державі. Це реакція на тривалу економічну кризу, яка почалася під час «перебудови» і кінця її не видно, на зниження життєвого рівня населення, на незахищеність від правового свавілля, на економічні злочини російських олігархів, які тісно пов’язані з урядовцями всіх рівнів, на жахливу і тотальну корупцію. Але це також є наслідком ідеологічних стереотипів, які сучасна влада підтримує, намагаючись пристосувати до своїх завдань. Багато хто вважає, що врятувати державу може не демократія, а міцна рука диктатора. І влада підтримує такі настрої, звертаючись до прикладів царської та комуністичної доби.

Путінський режим все більше використовує символи не тільки царського (двоглавий орел), але й комуністичного минулого для поширення свого впливу серед населення. Так, сучасний гімн Росії — це третя редакція гімну сталінського СРСР, і людина, що поважає себе, а також пам’ятає злочини того часу, не буде вставати при виконанні цього гімну. Але, на жаль, таких людей дуже небагато. З такою ж метою Путін відновив так званий червоний «прапор Перемоги». Про це свідчить і громадське обговорення можливості повернення Волгограду назви Сталінград. На всякий випадок зберігається Мавзолей Леніна — язичеська культова споруда комуністів, де перебуває мумія кривавого тирана. І цілком зрозуміло, чому Путін каже, що «ми нікому не дозволимо переписувати історію». Тому що мається на увазі історія, що відповідає путінській ідеології, а не об’єктивна історія.

Останнім часом Путін поширює заходи для зміцнення свого режиму. І дуже важливе місце серед цих заходів посідає справжня селекція кадрів науковців та викладачів. Режимові потрібні тільки такі вчені та викладачі, що служать владі. Саме тому скорочують штати, не підвищується фінансування старих академічних центрів, а будується наукова химера під назвою «Сколково», звільняють з посади представників опозиції, які працюють в навчальних або наукових закладах.

Заткнути рота опозиції можна, прирікаючи інтелігенцію на вбогість і вимирання. Із цією метою досить понизити зарплату викладачів і вчених до критичного рівня, і нещасні інтелігенти будуть змушені витрачати сили, час і здоров’я на додаткові заробітки. Різні можливості тимчасових підробітків мають зворотний бік — виснажені жахливим навантаженням викладачі не можуть займатися своїм здоров’ям і часто вмирають набагато раніше, ніж могли б. Такі люди не можуть читати стільки наукової літератури, скільки необхідно, у них не вистачає грошей, щоб купити потрібні книжки, а бібліотеки давно деградували, особливо в провінції. Природно, ці люди поступово дискваліфікуються й не можуть конкурувати зі світовою наукою (за рідкісними винятками). Тому їх можна легко позбутися, якщо вони посміють заявити про себе. Втім, влада Росії і не зацікавлена в розвитку освіти й науки в державі. Університети Росії стали особливо деградувати після впровадження тестування для абітурієнтів. В 2010–2011 навчальному році університетську систему піддали найбільш нищівному удару: під фальшивим приводом переходу на нібито «болонську систему» був уведений бакалавріат і, як наслідок, було різко скорочене навчальне навантаження. Випускники таких «університетів» ніколи не зможуть конкурувати зі студентами розвинутих європейських країн.

До останнього часу найбільше за чисельністю Російське географічне товариство (РГТ), засноване у 1845 році, було відносно незалежним і демократичним. Але воно майже не мало коштів, навіть щоб зробити ремонт свого будинку в Петербурзі. Тому пожежники загрожували опечатати цей будинок. Тоді в листопаді 2009 року з’їзд РГТ обрав своїм президентом міністра у справах надзвичайних ситуацій С. Шойгу, а головою попечительської ради РГТ став Путін. Я був делегатом цього з’їзду і пам’ятаю, як Путін розповідав найвідомішим російським географам, як важливо вивчати географію. А ці останні слухали його як школярі, тому що добре розуміли, від кого залежить фінансування. Безумовно, таке захоплення влади в РГТ було потрібно Путіну для самореклами. Він все більше показує себе самозакоханою людиною, що вірить у свою харизматичність, непогрішність і не розуміє, наскільки вона смішна у такому самолюбуванні. Тим більше, що всі його політичні й економічні ініціативи минулися крахом.

Ми можемо пригадати, що Сталін, Каганович, Молотов та інші вожді комуністів були почесними будівельниками, пожежниками, залізничниками тощо. Зараз Путін йде тим самим шляхом. Але Путіну цього не достатньо. Він хоче бути єдиним національним лідером. Тому в травні 2011 року він заснував «Загальноросійський народний фронт», і всі громадські організації та політичні течії повинні вступати до цього фронту. Це розглядається як політична лояльність режимові. На 21 липня 2011 року до цих «фронтовиків» приєдналося вже понад 2 000 організацій (173 федеральних і 1 941 регіональна й міжрегіональна). Андрій Колесніков з «Новой газеты» порівняв ідею «Загальноросійського народного фронту» з корпоративістською державою італійських фашистів і нагадав слова Миколи Устрялова, який у 1928 році писав про широкий загальнонаціональний блок — «от магната финансового капитала до последнего неквалифицированного рабочего». Дивно, але 26 липня агенція «REGNUM» повідомила, що за вступ до «Загальноросійського народного фронту» проголосувала навіть Прогресивна соціалістична партія України. Можливо, вона вже відчуває, як відроджується новий СРСР?

Створюються молодіжні організації (на кшталт китайських хунвейбінів чи сталінського комсомолу), які випробовують свою енергію, коли треба кричати гасла на вулицях або погрожувати побоями українським громадським діячам у Москві, а інколи вони протестують біля іноземного посольства, коли це потрібно російській владі. Активісти цих організацій (наприклад «Наші», яких в народі звуть «нашистами») готуються свого часу робити кар’єру, але перш за все треба продемонструвати свою вірність ідеям путінізму. Ці молоді кадри розглядаються як резерв «Єдиної Росії», як у радянські часи комсомол був помічником і кадровим резервом комуністичної партії.

Нещодавно відомий російський диригент (художній керівник Тихоокеанського оркестру у Владивостоці), доктор мистецтвознавства, член Спілки композиторів, заслужений артист Росії Михайло Аркадьєв відмовився вступати до путінського «Народного фронту» і за це був звільнений з посади. Після цього він звернувся до уряду Грузії з проханням про надання йому грузинського громадянства і вже отримав паспорт від президента М. Саакашвілі.

Путінська ідея «Народного фронту» повинна об’єднати всіх активних людей навколо влади, щоб виявити супротивників режиму. В 30-і роки комуністична влада з цією метою створювала Спілку письменників, Спілку композиторів та інші творчі організації, де єдиним методом був «соціалістичний реалізм». Хто не належав до названих спілок, отримував ярлик ворога, «внутрішнього емігранта», «буржуазного націоналіста» тощо. Члени цих спілок повинні були виконувати завдання партії. Зараз лідери сучасної Росії теж дають завдання діячам культури та науки. Тільки примушують слухатися вже інакше — дають або не дають гроші. Тож вибір невеликий: підкоритися, жебракувати, вмерти або емігрувати.

Сьогодні всі національні організації Російської Федерації також примушуються до вступу до «Народного фронту». Але тільки до українських організацій влада ставиться відверто вороже  — вони вважаються націоналістичними. На сайті «Кобза  — українці Росії» можна знайти інформацію про переслідування українських громадських діячів. Наприклад, суд припинив діяльність загальноросійської організації «Об’єднання українців Росії» (ОУР). Зараз дозвіл на існування ОУР залежить від приєднання до «Народного фронту». Верховний суд РФ 24 листопада 2010 року заборонив діяльність і ліквідував організацію «Федеральна національно-культурна автономія українців Росії» (ФНКА УР). У Бібліотеці української літератури двічі був улаштований погром з вилученням комп’ютерів та деяких книг, часописів, газет, а також… читацьких квитків. Останній обшук відбувся на підставі рішення слідчого відділу боротьби з екстремізмом МВС Росії Центрального адміністративного округу Москви. Під час обшуку міліція підкинула літературу, яку вона вважає екстремістською. Директор бібліотеки Наталія Шаріна була жорстоко побита співробітниками МВС і місяць лежала в лікарні. Українські громадські діячі вважаються сепаратистами, мазепинцями, бандерівцями. А це, з точки зору путінської влади, — ознаки ворога.

Навіть в сучасній Росії не тільки багато хто з представників інтелігенції, але й люди, що зрідка читають і не розуміють українську мову, переконані, що незалежність України — це якесь історичне непорозуміння, що українці — частина «триєдиного» російського народу (включаючи й білорусів), українська мова — штучна і сформувалася тільки тому, що величезна частина колишньої Київської Русі була сторіччями під владою Литви й Польщі. Отже, це перекручування російської мови, й треба лише впроваджувати літературну норму через радіо, телебачення, газети, навчальні заклади, щоб українці перейшли на державну мову Росії.

Тому в перші роки після розпаду СРСР мільйони росіян були впевнені, що українці не зуміють створити свою державу. Багато хто думав, що утворилися ще дві російські держави — Україна й Білорусь, котрі через деякий час возз’єднаються з Росією. Письменник О. Солженіцин сформулював проект об’єднання чотирьох держав, додавши Казахстан на тій підставі, що там росіян і українців більше, ніж казахів. Нерідко доводилося спостерігати ознаки тривалого очікування: коли ж ці «хохли» одумаються? Вони ж без Росії не проживуть! Але державність України зміцніла, виросло нове покоління, що народилося в незалежній Україні, і тривале очікування у прихильників відновлення єдиної й неподільної Росії стало все більше переходити у роздратування й прагнення змусити Україну скоритися, прийняти російські умови.

Ще в 90-і роки мер Москви Ю. Лужков часто робив провокаційні антиукраїнські заяви, неодноразово проголошував, що Севастополь — російське місто і його треба повернути до складу Росії, запровадив у Москві дискримінаційні заходи щодо громадян України, і московська міліція почала штрафувати українців, що не мали реєстрації в Москві, у готелях громадяни України повинні були сплачувати значно більше, ніж громадяни Росії. Україна була змушена запровадити відповідні заходи. Виникнула проблема оплати російської нафти й газу за світовими цінами, але при цьому Росія намагалася ухилитися від розподілу Чорноморського флоту й не бажала втрачати військово-морську базу в Севастополі. А з 1997 року кубанський депутат, шовініст і провокатор Олександр Травников почав вимагати вилучення зі складу України невеликої піщаної коси Тузли й передачі її Краснодарському краю. Через кілька років провокації навколо Тузли уже під керівництвом губернатора Краснодарського краю Олександра Ткачова різко загострили російсько-українські відносини. Саме тому там з’явився український прикордонний піст, у якому раніше не було необхідності. В Україні все частіше говорять про необхідність вступу до НАТО, щоб захиститися від Росії.

Московські політичні ініціативи, що нагадують традиції Золотої Орди, не зустріли порозуміння в цивілізованих державах. Росії довелося із цим рахуватися. Тому була досягнута угода про те, що громадяни України можуть перебувати на території Росії без реєстрації 90 днів, хоча прикордонники й місцева міліція часто нагадували українцям, що треба зареєструватися в триденний термін за місцем проживання в Росії, загрожуючи штрафом. Росія — поліцейська держава, і прагнення поставити все під контроль доходить там до абсолюту. Так, в Україні будь-який іноземець може легко купити для свого мобільного телефону SIM-картку, не пред’являючи документів. У Росії ж іноземець зобов’язаний пред’явити паспорт, і якщо там немає реєстрації за місцем проживання в Росії, йому SIM-картку не продадуть. Паспортні дані і громадян Росії, і іноземців із зазначенням місця проживання уводяться в комп’ютерну базу й тільки після цього продають SIM-картку. Все повинне бути під контролем! Будь-яку підозрілу людину російська міліція (поліція) може зупинити на вулиці й перевірити паспорт, а якщо його зараз немає, то заберуть у відділення міліції, де можуть відняти гроші або побити, залежно від ситуації. Про це є безліч публікацій у газетах, ця тема неодноразово обговорювалася на телебаченні. Поліцейське свавілля в Росії лише посилюється.

Нерідко співробітники міліції влаштовують провокації, підкидають затриманим людям наркотики (це може відбутися й під час обшуку), або мічені гроші (щоб обвинуватити в корупції), відомі випадки, коли повія (якій необхідне заступництво міліції) за завданням своїх покровителів надає інтимні послуги, а потім пише заяву, що її зґвалтували. І людину, яка нічого не підозрює, заарештовують. Якщо це пов’язане з бажанням міліції одержати гроші від затриманого в обмін на звільнення, то все зводиться до вимагання. Але іноді міліція виконує в такий спосіб політичне замовлення, коли людину необхідно дискредитувати, змусити піти на співробітництво із представниками влади або хоча б припинити активну суспільно-політичну діяльність.

У 2006 році в Краснодарі зареєстрована крайова громадська організація «Співдружність Кубань — Україна», яка організувала 7 наукових конференцій, видала друком 5 збірок «Кубань — Україна: Питання історико-культурної взаємодії». Там, наприклад, надруковані статті професорів С. Кульчицького, В. Сергійчука та інших відомих українських істориків. На кожній конференції виконувався гімн України, була присутня державна символіка України, що можна побачити навіть на світлинах в Інтернеті. Але на кожній конференції ми бачили хоча б одну нікому невідому людину, яка ні з ким не розмовляла, тихо сиділа окремо і слухала. Ми розуміли, що ФСБ нас обов’язково контролює. На одній з наших конференцій з різкою антиукраїнською риторикою виступив краснодарський професор Микола Бондар. У відповідь я критикував Бондаря і опублікував велику статтю «Третя збірка "Кубань — Україна" і деякі проблеми кубанської україністики», після чого колеги й друзі казали, що я повинен побоюватися відповідних дій представників влади. Студентам на лекціях я багато разів казав, що головний ворог сучасної Росії — не Україна і навіть не ісламські терористи, а злочинне корумповане керівництво Росії, яке розкрадає країну, дозволяє «своїм» олігархам вивозити мільярди доларів за кордон. Тому неважливо, хто керує країною: Путін або Медведєв. Це глухий кут, і держава явно гине. Але я знав, що в Росії офіційно цензури немає, і був готовий пояснити свої висловлення бажанням привчити до дискусії. Набагато більш страшну правду студенти можуть прочитати у відкритих джерелах, наприклад у газеті «Совершенно секретно».

В 2008 році після наукової конференції в Дніпропетровську в мене взяли інтерв’ю і надрукували в газеті та в Інтернеті. Деякі люди в Краснодарі вважали, що я дав антиросійське інтерв’ю. Були навіть анонімні телефонні дзвінки з погрозами. Були публікації в кубанських газетах, де мене обвинувачували в українському націоналізмі, наприклад, «Новая газета Кубани» надрукувала велику статтю московського публіциста Петра Ткаченка з безглуздою назвою «Есть ли на Кубани мова?».

У листопаді 2009 року на конференції україністів Росії в Москві я говорив про геноцид українського населення Кубані в 1932–1933 роках, про те, що внаслідок різкого повороту, що відбувся в 1932 році в урядовій політиці, література на нашій мові знищувалася, все українське підлягало забуттю. Якщо фашисти в Німеччині знищували заборонені книги за списками і за це їх називають варварами, то в кубанських бібліотеках повністю знищили всі друковані видання українською мовою! Українська інтелігенція Кубані була також повністю фізично знищена. Багато жителів станиць з українським населенням було силоміць депортовано у північні та східні регіони СРСР. Внаслідок цього чисельність українців Кубані скоротилася до теперішнього часу в порівнянні з 1926 роком майже в 10 разів — показник, який з погляду сучасної науки можна характеризувати як етнічну катастрофу. При цьому російські урядовці вкрай нервово реагують, коли в даному контексті вживається слово «геноцид».

У червні 2010 року я був у складі кубанської делегації на Міжнародному конгресі українських діаспор у Львові, що був організований Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків з діаспорою. Там виявили російського провокатора, якого оргкомітет не запрошував. Всі ці факти говорили за те, що й мені треба побоюватися за свою долю, хоча я не займався підривною роботою проти Росії. Я лише обурювався злочинними діями політичного режиму, утиском української інтелігенції й української культури, знищенням російської вищої й середньої освіти, пограбуванням населення. Я казав на лекціях і на конференціях, що Іван Мазепа зовсім не зрадник українського народу, що голодомор 1932–1933 років треба вважати геноцидом. Інколи до мене на роботу приходили невідомі люди і запитували, чому я пишу антиросійські статті, хоч насправді вони не спрямовані проти російського народу. Мені натякали, що можуть бути погані наслідки для мене і такий викладач Росії не потрібен. Незважаючи на те, що я був єдиним фахівцем, який двадцять років професійно виконував і друкував карти з історії козацтва.

Становище українських громадських та наукових діячів у Росії небезпечне. І мене як керівника науково-дослідного центру при громадській організації «Співдружність Кубань — Україна» могли вбити так само, як були вбиті у 2006 році в Тулі В. Сенишин (член Ради Об’єднання українців Росії), А. Криль в 2004 році у Владивостоці, В. Побурінний в 2002 році в м. Тейково. Про це можна прочитати на сайті «Кобза — українці Росії» у розділі «Порушення прав українців». Невідомо, хто буде на черзі. Саме тому 21 травня я виїхав в Україну і зараз не можу повернутися до Росії. Через те, що Україна досі не має закону про надання політичного притулку, я не можу отримати статус політичного біженця в Україні, права на легальну роботу, а також перебувати в Україні більше 90 днів. Моя доля теж є свідоцтвом неможливості нормального існування українських громадських діячів в сучасній Росії та політичних біженців в Україні.

Зобразити українців ворогами й сепаратистами дуже зручно для російської влади, хоч українці не помічені в тероризмі або екстремізмі. Не беруть вони також заручників, як кавказькі бойовики. «Викривши» того або іншого українського суспільного діяча, можна рапортувати про перемогу, не побоюючись відповідних дій терористів-смертників, як на Кавказі. Не маючи реальних досягнень, Путін і його прихильники або обдурюють народ химерами (наприклад розповідаючи про уявні економічні успіхи), або вказують на ворогів, з якими треба боротися. Пошук внутрішніх і зовнішніх ворогів — явна ознака наростаючої кризи. Розрив у рівні розвитку між регіонами зростає, і це створює тенденцію до розпаду держави. Москва жиріє від величезних грошей і давно вже стала не серцем, а черевом тотально корумпованої Росії. Державу ведуть до вимирання і розпаду самі російські чиновники. Але визнати це вони не можуть.

Путін та його прихильники розуміють, що в Середньому Поволжі й особливо на Північному Кавказі (і навіть у Москві) швидко збільшується кількість і відсоток мусульманського населення, що загрожує в найближчому майбутньому зростанням сепаратизму, міжетнічними й міжконфесійними конфліктами. Вже давно росіяни тікають із республік Північного Кавказу. Чечня фактично є султанатом, який Москва не в змозі контролювати. Боротися зі своїми суб’єктами федерації Москва боїться  — досвід чеченських війн показав, що російська армія не дуже боєздатна. І населення не хоче нових війн. Тобто найкращий вихід — знайти зовнішнього ворога, який реально не може загрожувати Росії. Україна — ідеальний варіант.

Лицемірство й політика подвійних стандартів — типові для Росії. Наприклад, башкир Ахмет-Закі Валідов (Валіді) брав участь в організації антирадянських заколотів, після їх придушення укрився в Хівинському ханаті й Бухарському еміраті, де майже три роки займався організацією басмацького руху в співробітництві з бухарським еміром. Постійно нагадується, що Валідов у 1935–1939 роках викладав в університетах нацистської Німеччини, на початку 1943 року отримав там ступінь доктора історії, виконував обов’язки особистого радника Гітлера у мусульманських питаннях, контактував з генералом Власовим у 1943 році, сприяв формуванню мусульманської дивізії СС, що діяла пізніше в Білорусії. У Москві його повинні вважати ворогом навіть більшим, ніж Степан Бандера. До речі, Бандера безпосередньо не керував воєнними діями, на відміну від Валідова. Але Бандера й бандерівці вважаються лютими ворогами в сучасній Росії, як і в СРСР. Валідову ж поставлені пам’ятники в Ішимбаї, Сібаї й навіть у Петербурзі! В 1992 році Національній бібліотеці Башкортостану було привласнене ім’я Валіді. У місті Ішимбай його іменем названа вулиця й Башкирська республіканська гімназія-інтернат № 2. В 2008 році іменем Валіді була названа вулиця в Уфі, 15 лютого 2010 року в місті відкрили його меморіальну дошку. В 2011 році заснована пам’ятна медаль «Ахмет-Закі Валіді Тоган» — відомча нагорода Академії наук Республіки Башкортостан. І все це не викликає ніякого протесту в Москві, хоч це робиться в Росії, а не за кордоном. Валідова чомусь не називають кривавим націоналістом, який винен в загибелі безлічі червоноармійців, комуністів та совєцьких робітників. Проте навіть згадка про пам’ятник Степану Бандері у Львові викликає в Москві істерику, хоч це втручання в справи сусідньої держави.

Але московська пропаганда звикла повчати сусідів, і претензії на імперську велич — блеф. Росія усе більше втрачає свої позиції на світових ринках, зростає її технічна відсталість, розвалилася система середньої та вищої освіти й підготовки наукових кадрів. Рівень соціальної напруженості в Росії зростає. Те, що робить в Росії правляча верхівка, нагадує дії окупаційної адміністрації в чужій країні. Саме тому, незважаючи на явну деградацію економіки, армії й флоту, освіти та охорони здоров’я, влада постійно збільшує фінансування «силових структур». Беззаконня в російських судах давно нікого не дивує. За вказівкою зверху практично будь-яку людину можуть зробити обвинувачуваною, а «свідки» знайдуться. У такої країни немає майбутнього.

Саме тому Україна повинна не копіювати російський досвід, як це робиться зараз, а прагнути до інтеграції в Європу. Деякі держави вже розглядають сценарії розподілу російських територій на сфери впливу (як це робили в Китаї наприкінці XIX ст.), тому що поступово загострюється боротьба за світові природні ресурси, а Росія не зможе захистити свою територію в умовах наростаючої дезінтеграції. Російське населення вимирає й деградує, що є закономірним наслідком антинародної політики. Мільйони молодих людей не придатні для служби в армії — серед них безліч наркоманів, алкоголіків, кримінальних осіб, психічно й фізично хворих. Економіка країни тримається тільки на експорті нафти й газу. У цих умовах для Росії важливо підкорити Україну, її людські й економічні ресурси. Так можна якщо не відродити імперію, то хоча б продовжити свою агонію.

Тому політична, економічна й духовна експансія Росії щодо України легко пояснюється. Політтехнологи Москви прагнуть відігравати на труднощах становлення української незалежної держави, яка все ще не може подолати постколоніальний синдром. При цьому використовуються всі засоби: від газового шантажу до активізації дій агентів впливу. Не гребують і символами комуністичної епохи, використовуючи ностальгію певної частини населення за сталінською диктатурою. Яскравим доказом є встановлення пам’ятника Сталіну в Запоріжжі в наші дні. І тому путінський уряд розраховує на «п’яту колону» в Україні, щоб відновити імперію.

Тож Україна повинна не просто захищатися від Росії, щоб зберегтись як незалежна держава, але й активізувати контрпропаганду, а також створювати свою опору в українській діаспорі. Але для цього треба реально допомагати своїй діаспорі, підтримувати національні традиції й самосвідомість, перешкоджати асиміляції. На це треба спрямовувати діяльність науковців, педагогів, діячів культури. На жаль, наші уряд і президент не сприяють розвитку в Україні національної науки й культури, зараз в державі діють впливові антиукраїнські сили. Саме тому важливо зміцнювати українські дослідницькі центри та організації в західній діаспорі.

Українські політики люблять гарні фрази, наприклад про те, що треба допомагати українській діаспорі, яка зазнає в Росії неймовірних труднощів. Але справа не посувається далі гарних фраз. Українська влада не робить для українців діаспори нічого. Всі спроби українських громадських організацій Кубані добитися фінансової допомоги постійно блокував генеральний консул України у Ростові-на-Дону В. Плохий — з невідомої причини він свідомо зірвав всі програми, які планувалися. І це не виняток.

Відомий патріот України, професор Краснодарського університету культури та мистецтв Віктор Чумаченко ще в 2005 році дав песимістичне інтерв’ю газеті «Вісник Товариства українців Кубані» під заголовком «Прощай, Україно, ми були останніми…». На жаль, він має рацію: навіть на Кубані процеси асиміляції зайшли надто далеко. З 1930-х років в цьому регіоні немає жодної української школи, в бібліотеках були знищені всі книги українською мовою, ні в магазинах, ні в кіосках немає в продажу українських книг, часописів і газет. Українською поки що ще звучать пісні, але, здається, скоро і їх треба буде перекладати молодому поколінню. Якщо кубанська крайова влада навіть нечисленним шапсугам (представникам однієї з народностей адигів) виділяє мільйон рублів на рік, то українські громадські організації краю не отримують ні копійки.

Регіональній краснодарській владі українці не потрібні. Вона займається самозбагаченням, намагаючись прикрити це популістськими заходами й саморекламою. Так, згаданий вище губернатор О. Ткачов «прославився» не тільки провокацією навколо Тузли, але й іншими провокаційними акціями. Сподіваючись завоювати популярність серед населення Кубані, а також вислужитися перед Москвою, він розпорядився виселити турків-месхетинців із Краснодарського краю… у Ростовську область. Дізнавшись про це, донські козаки зустріли потяг із турками-месхетинцями й змусили везти їх назад на Кубань! Виник міжнародний скандал, і пізніше значну частину турків-месхетинців погодилися прийняти в себе США. Але Ткачов на цьому не заспокоївся. Він раптом виявив, що селище Аїбга, розділене річкою Псоу на російську й абхазьку частини, в 1928 році (коли тут змінили кордон) передбачалося повністю зберегти в складі Російської Федерації.

Краснодарський губернатор, що мріє про лаври «збирача земель російських» і сподівається на похвалу В. Путіна, наказав своєму оточенню підготувати відповідні документи й домогтися від Абхазії передачі до складу Росії (і Краснодарського краю) невеликої ділянки землі в районі Аїбги, де, до речі, можна було б вирубати й вигідно продати реліктовий ліс, що часто незаконно робиться в Краснодарському краї. Але світове суспільство, що визнає Абхазію частиною Грузії, не підтримало Росію, і Міністерство закордонних справ зупинило губернатора. Невгамовний Ткачов, знаючи, що Путін, що зображує із себе «державника», прагне укрупнювати суб’єкти Російської Федерації, виступив з ідеєю повернення Республіки Адигея до складу Краснодарського краю. Якби ініціативу висловив віце-губернатор адигеєць М. Ахеджак, реакція була б інша, але ідею озвучив російський губернатор Ткачов — і в Адигеї почалися протести! І Ткачова знову очікувало фіаско.

Великодержавний націоналізм Ткачова, що повинен був прикрити фінансові махінації, жахливу корупцію в краї та колосальне особисте збагачення губернатора і його родичів, виражається також у ненависті до всього українського. Офіційно стверджується, що на Кубані є не українська мова, а «кубанська балачка» — діалект російської мови! Саме таку «балачку» вивчають в експериментальній школі імені В. Захарченка, щоб майбутні співаки Кубанського козачого хору не забули українські пісні, які тут називають кубанськими козацькими.

Якраз сьогодні, коли населення України скорочується, а українська діаспора в Росії та інших країнах асимілюється і поступово щезає, треба вдаватись до термінових заходів зі збереження українського етносу в усьому світі. Зовсім недавно тоді ще діючий президент України Віктор Ющенко на відкритті ІХ Світового конгресу українців заявив: «Українці за кордоном та українці в Україні — єдиний національний організм». Але насправді українці діаспори визнаються в Україні за іноземців і не можуть отримати хоча б паспорт закордонного українця, щоб бути частиною «єдиного національного організму». Політика такої самоізоляції шкодить тільки Україні. На жаль, ті, від кого залежить прийняття рішень, цього не розуміють.

Необхідно почати справжню культурну експансію, використовуючи можливості Інтернету, щоб українці діаспори могли в будь-якій країні вивчати рідну мову, читати художню й наукову літературу, слухати пісні, захоплюватися скарбами музеїв України, відчувати гордість за свою націю й етнічну батьківщину. Тоді вони як патріоти України будуть їй допомагати. Тим більше що в перспективі Росію очікує посилення кризи, й тоді можливе відновлення там активності українців. Але для цього необхідно відроджувати їхню історичну пам’ять і мову. Перш за все треба адресно поширювати кращі досягнення української культури й науки в країнах, де є українські громади, особливо в Росії, де українська політична діяльність зараз неможлива. Вважаю також необхідним посилення діяльності української Церкви на теренах Росії, створення Українських культурних центрів.

Українці повинні стати духовно здоровою нацією. І одним з найважливіших кроків до цього має бути десовєтізація й декомунізація, викриття й осуд злочинів совєцького режиму. Спроби нав’язування комуністичних символів з боку Росії, а також їх збереження в Росії й Україні — наслідки того, що злочини комунізму не засуджені на міжнародному рівні. На мою думку, повинен відбутися другий Нюрнберзький процес. Але вже зараз треба прийняти закон про декомунізацію: як пам’ятники Гітлеру були знищені в Німеччині, так і в Україні треба ліквідувати пам’ятники Леніну та інші символи кривавої комуністичної диктатури. Якщо нацистська партія була заборонена в Німеччині, то в Україні теж треба заборонити комуністичну партію, яка винна в організації геноциду нашого народу. Необхідно продовжувати дослідження злочинів тоталітарних режимів, зокрема комуністичних, та розповсюджувати ці знання серед населення різних країн. І одним з Координаційних центрів дослідження цих злочинів повинен бути Музей совєцької окупації, для чого потрібна постійна державна підтримка.