Недавні події в Грузії, гострі дебати про євроатлантичну перспективу України, що продовжуються як у нашій країні, так і в світовій спільноті, поява нових викликів національної безпеки як ніколи гостро поставили питання про стан Збройних Сил України, напрями їх реформування, механізми забезпечення суверенітету і територіальної цілісності нашої країни.

Стан Збройних Сил України

Слід відразу сказати, що Збройними Силами впродовж всієї короткої історії незалежної України ніхто з верховних властей серйозно, по-державному не займався. За цей період в Україні змінилося 9 міністрів оборони і 7 начальників Генштабів. Частіше за все (особливо це стосується останніх міністрів) призначалися на посаду не професіонали, а близькі до патрона люди. Положення ускладнювалося ще й тим, що в керівництво військового відомства приходили люди з абсолютно різною ідеологією і настроєм на роботу.

Збройні Сили України за 17 років скорочені приблизно з 1-го млн. чоловік до 200 тисяч. За всі ці роки ЗС жодного разу не одержали на свій розвиток повну суму, визначену Законом України "Про оборону" — 3% від ВВП. Щорічно ЗС фінансувалися за залишковим принципом, в межах 0,9-1,2% від ВВП, що складало 900 млн. в 1990-і роки і 2,2 млрд. долл. — в 2008-му. Для порівняння, в країнах НАТО, що мають схожу за чисельністю армію, сьогодні такі військові бюджети:

— Великобританія: армія — 216 тис. чіл.; бюджет — 53 млрд. долл.;
— Франція: армія — 250 тыс.; бюджет — 35 млрд. долл.;
— Іспанія: армія — 150 тыс.; бюджет — 13 млрд. долл.;
— Польща: армія — 140 тыс.; бюджет — більше 6 млрд. долл.

Є дані і про Росію: при Збройних Силах в 1 млн. 200 тис. неофіційний військовий бюджет складає цього року 70 млрд. долл.

Через хронічний дефіцит бюджет розподіляється по основних напрямах украй нерівномірно. Так, якщо розподіл засобів у країнах Заходу проводиться по класичній раціональній схемі: 50% — на утримання армії; 25% — на бойову підготовку; 25% — на придбання нової техніки і озброєння, то в Україні на утримання витрачається до 80% і більш засобів бюджету. Фінанси, що залишилися, розподіляються методом латання дір. За період з 1991 р. армія не одержала жодної одиниці основних зразків озброєнь в авіації, засобах ППО і т.д.

Але все-таки армія потихеньку переходить на стандарти європейських країн. Одним із таких напрямів є створення професійної контрактної армії. В Україні цей процес відбувається украй повільно й неорганізовано. Міністри, які ставили перед собою цю задачу, намагалися дістати контрактника, а не професіонала; професіонал з контрактника-новобранця виходить тільки через декілька років. І в гонитві за контрактником, в умовах скорочення армії військове відомство вимушено звільняти кваліфікованого офіцера. Виходить парадокс: звільняємо професіонала, беремо непрофесіонала і рапортуємо про те, що все ближче знаходимося до заповітної мрії — мати професійну контрактну армію. Хоча для виконанні цієї задачі потрібно як мінімум п′ять років. Сьогодні контрактників набрано, за останніми даними, 52%, але наскільки вони кваліфіковані, не знає ніхто.

 Незважаючи на всі труднощі, Україна все ж таки намагається створити сучасну армію, відповідну до західних зразків. Концептуально така армія повинна відповідати наступним стандартам:
—  оптимальний склад як за чисельністю, так і за структурою: повинно дотримуватися оптимального співвідношення між видами і родами військ, між кількістю генералів, офіцерів, сержантського і рядового складу. Армія у результаті повинна бути професійною, але не обов′язково укомплектованою тільки за контрактом, частина солдатів може служити і за призовом;
— достатня маневреність армії як у тактичному плані, так і в оперативному в межах території країни і за її межами, і для цього слід мати спеціально підготовлені частини і підрозділи;
— наявність високоточної зброї достатньої дальності для ведення безконтактної війни;
— наявність достатньо ефективної системи ППО;
— наявність зброї залякування, яка грає роль запобігання війни. Ядерні держави тут мають перевагу — зброя масового ураження більш надійно виконує завдання залякування агресора. В Україні роль зброї залякування може грати високоточна зброя дальнього і середнього радіусу дії, авіація. Що з цього є в Україні — це закрита тема, але, думаю, що в цьому напрямі роботи ведуться і вже є певний успіх.

 Міркування про те, що перед Україною немає безпосередніх військових загроз, не повинні нас розхолоджувати. Боєздатна армія сучасній державі необхідна. Це підтверджують дії Росії проти Грузії. Росіяни ввели на територію іншої держави (Грузії) декілька десятків танків і бронетранспортерів, декілька тисяч військовослужбовців, спрямували в чужий повітряний простір свої бойові літаки, з моря обстріляли прибережні території, наплювавши на загальносвітові правила поведінки. І все зійшло їм з рук. Для України це повинно послужити попередженням, тим більше що в минулому червні в одній із російських газет були опубліковано три сценарії нападу Росії на Україну. Один з сценаріїв передбачає висадку десанту в Криму і захоплення півострова, другий варіант — захоплення і відторгнення від України південно-східної частини країни, а третій — військове вторгнення з оволодінням "матери городов русских – Киева".

У світлі таких незавидних перспектив важливо розуміти, що ж із себе уявляють Збройні Сили України сьогодні. Існує міністерство, Генштаб та інші структури управління, які систематично обмінюються необхідною інформацією; є окремі боєготові частини і підрозділи, які здатні виконати бойову задачу тактичного масштабу. Тобто, Україна здатна відобразити напад в окремому локальному конфлікті.

Взаємостосунки Україна-НАТО

Вітчизняна армія поступово переходить на стандарти НАТО. З 1994 р. Україна бере активну участь в Програмі Партнерство заради миру (ПзМ). Ось і недавно — з 14-го по 28-е липня в Чорному морі в районі Одеси, в рамках ПзМ проходили великомасштабні навчання Сі-Бриз-2008, в яких разом з Україною брали участь 16 країн, серед яких 11 країн — члени НАТО. В даний період Україна бере участь у дев′яти міжнародних миротворчих місіях. Загальне число українських миротворців — близько 600 чоловік.

Україна ухвалила рішення прийняти участь у нових програмах Альянсу: в так званій франко-британській вертолітній ініціативі НАТО, в силах реагування НАТО, – а це вимагає підвести під певні стандарти механізований батальйон (для цього необхідні 100 млн. євро). Крім того, Україна приєднується до Програми НАТО з обміну даними про повітряну обстановку. Це дуже важливий і відповідальний крок, він, по суті, переводить повітряний простір України під контроль Європи і виводить його з повітряного простору, спільного з Росією.

Поки що українська армія не відповідає одному з найважливіших стандартів передових західних держав — у нас не забезпечені соціальні гарантії військовослужбовцям: це і фінансове забезпечення, і виділення житла, і багато чого іншого.

Недостатню увагу керівництво України приділяє і такому натівському стандарту, як Сектор безпеки держави. Коли ми сьогодні оцінюємо можливі загрози для України, то перераховуємо в першу чергу тероризм, наркотики, несанкціоновану міграцію, розповсюдження зброї масового ураження, природні і техногенні катастрофи. В мирний час військова складова загроз іде на другий план. Питається: а хто повинен боротися з цими загрозами в умовах відсутності війни, адже це не прямі задачі армії, та і можливостей у неї таких немає? Саме для вирішення таких комплексних завдань і створюється в західних державах такий орган, як Сектор безпеки, котрий об′єднує всі силові структури.

Аналіз проблем національної безпеки України підтверджує необхідність домагатися шляхом всебічної підготовки країни вступу в НАТО і розглядати цей крок як підготовку до подальшого входження в Європейський Союз.

Проти цих намірів України настирливо виступає Росія. Однією з причин її дій є і те, що у разі вступу України до НАТО у Росії залишається зовсім мало аргументів для доказу необхідності дислокації на території України, в Криму і Севастополі, основних структур Чорноморського Флоту.

У разі невходження України в НАТО претензії Росії на продовження перебування ЧФ на території України посилюватимуться. Слід розуміти і те, що знаходження ЧФ РФ на території України значно підвищує ризик відторгнення Криму від України і перехід його до складу Російської Федерації.

Чорноморський флот

Як же Чорноморський Флот Російської Федерації, розташований на території України відповідно до двосторонніх угод 1997 року між Росією і Україною, став каменем спотикання у взаємостосунках між цими країнами?

 Радянський Союз володів чотирма флотами, які по своїх можливостях і силі розташовувалися в наступному порядку: Північний, Тихоокеанський, Балтійський і Чорноморський. В крузі військових фахівців існували й іронічні назви:
 «Северный Флот – современный флот;
 Тихоокеанский Флот – тоже флот;
 Балтийский Флот – бывший флот;
 Черноморский Флот – „чи флот, чи не флот”».

Як бачимо, ЧФ оцінювався як найбільш слабкий і географічно неперспективний. Дійсно, в 1991-92 рр., коли ділилося майно СРСР між його колишніми республіками, можливості і потенціал ЧФ оцінювалися в 14% від усіх можливостей ВМС Союзу. Майже стільки ж відсотків (16), за розрахунками фахівців, повинні були відійти Україні при розділі майна СРСР. Таким чином, складалися реальні економічні та юридичні основи для приватизації Україною ЧФ в цілому. Але цього, як відомо, не сталося, і сьогодні ми думаємо тільки про те, як прибрати ЧФ РФ з нашої території відразу після 2017 року. Судячи з усього, зробити це буде нелегко.

Слід враховувати і те, що з самого початку процесу переговорів РФ з Україною щодо перебування ЧФ на території Криму Росія задумувала півострів не залишати. В перші роки незалежності для багатьох українських лідерів було характерним дуже негативне ставлення до чинного тоді командування ЧФ, зокрема, до командувача ЧФ адмірала Касатонова. В 1991-92 рр. він і його заступники часто бували в Києві і в Міноборони України. Вже тоді склалася думка, що якби адміралу Касатонову запропонували посаду замміністра оборони України — командувача ВМС ЗС України, можна б було по-іншому вирішувати питання щодо приналежності ЧФ. Але цього не відбулося, і Касатонов, одержавши високу посаду заступника Головкому ВМС ЗС РФ, виїхав до Москви.

Почалися довгі, суперечливі переговори з питання розділу ЧФ між Україною і Росією. Напевно, основним недоліком українських «парламентерів» була їх украй непослідовна позиція. Через часту зміну керівників і відповідальних членів українських делегацій у них була відсутня єдина стратегічна лінія поведінки, єдиний задум. І тому сьогодні ми маємо масу технічних і юридичних недоробок, які спливли тільки після більш професійного вивчення проблеми, але вже через 10 років після підписання угод.

Характерною відмінністю у ставленні властей Росії і України до членів своїх переговорних команд було те, що всі командувачі ЧФ РФ після чергового етапу переговорів і служби в Севастополі йшли на підвищення, а всі відповідні українські керівники, у тому числі і командувачі ВМС України, як правило, знімалися з посад і відправлялися в запас. Так було з першим Міністром оборони України Костянтином Морозовим, ще більш непристойно поступили з адміралом Михайлом Єжелем (командувач ВМС України впродовж 4-х років), який поплатився за те, що ухвалив рішення на користь України, а не для вигоди певного клану.

Що ж ми маємо сьогодні, в 2008 році, стосовно перебування ЧФ РФ на території України? Залишаються неузгодженими технічні питання щодо базування й використання об′єктів навігації, збільшення плати за оренду відповідно до світових стандартів та ін. Важко боронити національні інтереси, коли в країні найважча урядова криза і між командами президента і прем′єр-міністра йде боротьба за владні повноваження. І все це відсовує Україну як від Плану дій по отриманню членства в НАТО (ПДЧ), так і від самого НАТО.

Водночас із цим посилюється тиск на Україну з боку Росії, навіть звучать відверті висловлювання її лідерів про неспроможність нашої державності, а також демонструється вже неприховане прагнення залишити ЧФ в Криму після 2017 року.

У зв′язку з цим цікаво проаналізувати позицію Заходу. Західні політики достатньо оптимістично висловлюються з цього приводу на користь України, роблячи упор на тому, що ні той загрозливий тон, який звучав під час Бухарестського самміту з боку Росії, ні подальші заяви не мають для НАТО ніякого політичного значення. НАТО і країни, що входять до Альянсу, засуджують будь-які заяви, що ущемляють державний суверенітет України, і вважають це дестабілізуючим і контрпродуктивним кроком з боку Росії. А висловлювання Лужкова про «повернення» Криму вони відверто називають нісенітницею.

Україні ж, навіть з урахуванням підтримки Заходу, слід бути більш уважною і пильною у відносинах із Росією, адже ми ще не в НАТО, тим більше що заява Лужкова була підтримана керівництвом проурядової фракції в російській Думі, де офіційно розглянули це питання. Але далі — більше: 4-го червня 2008 р. Держдума РФ запропонувала президенту і уряду розглянути питання про вихід Росії з Договору про дружбу, співпрацю і партнерство з Україною у разі реалізації плану офіційного Києва по вступу до НАТО.

Черговий спалах гніву по відношенню до України з боку Росії викликаний тим, що Москві був переданий проект меморандуму про підготовку до виведення ЧФ з української території. Україна поставила це питання за 10 років до закінчення терміну дії угоди ще і тому, що Росія демонстративно не готується полишати Крим в 2017 році. Це підтверджує і те, що в Росії розроблена і діє «Морська доктрина РФ на період до 2020 року», в якій не передбачена передислокація ЧФ на свою територію.

Задамося у зв′язку з цим провокаційним питанням: чи реально підготувати за межами Криму, на російській території, повноцінну базу для функціонування там невеликого ЧФ? Реально, але тільки це будівництво обійдеться державі дуже дорого. Чи почато такі масштабні роботи де-небудь на російському узбережжі Чорного моря? Ні, і, судячи з усього, в планах Росії такі задачі і не стоять. Причому, вони не початі не тільки тому, що це дорого, але і тому, що немає сенсу робити це для Флоту, який для Росії давно втратив своє оперативно-стратегічне значення і в перспективі нічого масштабного являти не може, оскільки Чорне море – закрите, і вихід з нього надійно контролюється країною-членом НАТО.

Чорноморський Флот – це сьогодні політичний козир Росії. І якщо ще минулого року звучали заяви російських керівників про те, що найближчим часом Чорноморський Флот буде знижений в статусі до флотилії, а це повинне було свідчити про наміри Росії понизити рівень мілітаризації регіону Чорного моря, то в 2008 році політика відносно ЧФ змінилася на 180 градусів: головнокомандуючий ВМС Росії адмірал Володимир Висоцький виступив із заявою, що Росія планує збільшити число кораблів у складі ЧФ до 100 (!) (зараз у складі Флоту 35 кораблів за чисельності особового складу до 25 тисяч чоловік). Ясно, що це була винятково політична заява. Думаю, жоден офіцер, жоден прапорщик або старшина ЧФ РФ не повірив словам адмірала, тому що тверезо оцінює ситуацію з вартістю цього проекту і реальними можливостями Росії в цьому відношенні. Ось декілька прикладів, що це підтверджують: після розпаду Радянського Союзу ЧФ одержав всього одну нову бойову одиницю — малий ракетний корабель на повітряній подушці «Самум»; за оцінками фахівців, в найкращому випадку ЧФ може одержати до 2017 року один-два сторожових корабля, і все!

Україна, враховуючи посилення сепаратистської політики Росії в Севастополі й Криму і оцінюючи її можливі наслідки для своєї національної безпеки, вимагає від РФ виконати умову двосторонньої угоди. В нашій країні вже склалося стійке розуміння того, що знаходження ЧФ РФ і після 2017 року може призвести до втрати не тільки Севастополя, але і Криму. Позиція і наполегливість України заслуговують пошани у світі. В Росії вдають, що цього не розуміють.

Висновки

На початку ХХІ сторіччя політична нестійкість в районі Чорного моря зберігається. І головна причина цього — імперські амбіції Росії. Думаю, що РФ тут перестаралася, переграла саму себе в агресивності по відношенню до України і Грузії, які, по суті, вимушені шукати підтримки у третьої сторони. В даному випадку це виражається в прагненні цих країн одержати ПДЧ, щоб стати в подальшому повноправним членом об′єднуючих європейських і євроатлантичних структур безпеки.

Чи буде ПДЧ наданий Україні на самміті НАТО в грудні 2008 року? В рішенні цього питання головну роль можуть і повинні будуть зіграти урядові органи, тим більше що керівництво Альянсу настирливо вказує на те, що український уряд особисто повинен взяти участь в компанії за НАТО.

Сьогодні ж українська верхівка бореться за владу — і це головне гальмо наших перспектив відносно отримання ПДЧ.

Вадим ГРЕЧАНІНОВ
генерал-майор у відставці,
президент Атлантичної ради