Чути, що хтось із наших знайомих вирішив пошукати кращого життя за межами України, завжди боляче, неприємно. Але ми, як правило, не замислюємося над тим, що після перетину державного кордону щось, якась золота ниточка любові-спогаду-ностальгії продовжує з′єднувати українця з історичною батьківщиною. У снах, які не визнають адміністративно-територіальних меж, йому усміхаються лагідні краєвиди рідної землі. Його серце завмирає, коли по телевізору промайне щось щемливо-знайоме, а вухо вловить фразу рідною мовою.

Про те, що й на еміграції людина може любити рідну землю, дбати про неї, ми не замислюємося. І даремно! Такі люди є. Наприклад, на Кубані.

ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ

Немає в Україні людини, яка хоч раз, хоча б по телевізору, не бачила старовинного Свято-Троїцького козацького собору в місті Новомосковську Дніпропетровської області. Цей диво-собор, зроблений наприкінці XVIII століття з дерева без жодного цвяху, — останній подарунок запорозьких козаків батьківщині. Після знищення Січі в 1775 році запорожці, засновники Чорноморського козацького війська, які мріяли зберегти козацькі традиції, не своєю, а царською волею змушені були залишити рідну землю. Вони переселилися на Кубань, де заснували перші українські поселення.

У 1920-х роках радянська влада так само, як і на інших етнічно українських землях, розпочала українізацію і на Кубані. Були відкриті національні школи, засновані українські педагогічні технікуми в станицях Полтавській та Уманській, український факультет, потім реорганізований в Український педагогічний інститут у Краснодарі. Але хвиля відродження тривала недовго.

Голодомор 1932-1933 років... Переслідування інтелігенції... Закриття шкіл, спалення українських книг…

За тринадцять років, які розділяють переписи населення 1926 та 1939 років, чисельність українців на Кубані зменшилась на 90,7%. Не лише фізичне знищення спричинилося до вражаючих змін, але й зміна національної ідентичності під тиском репресивної машини. З 1930-х років і до сьогодні на Кубані не діяла жодна українська школа. Ні в бібліотеках, ні в магазинах ви не знайдете книг, журналів та газет українською мовою. Іноді ще лунають українські пісні, але й вони, схоже, скоро потребуватимуть перекладу.

«Асиміляційні процеси зайшли надто далеко, — вважають члени кубанської громадської організації «Співдружність Кубань-Україна». — Відродження української культури на Кубані неможливе без підтримки Української держави».

ЯК КИПИТЬ РОБОТА НА ПАПЕРІ…

Чи вигідно державі підтримувати своїх колишніх громадян, які мешкають в інших країнах, але зберігають патріотичне налаштування щодо історичної батьківщини? Безумовно, так. Адже ці люди найкраще розуміють Україну та можуть бути представниками її інтересів за кордоном. Налагодженням зв′язків з українськими громадами за кордоном, підтримкою українців діаспори, за логікою, повинно займатися Міністерство закордонних справ України. Туди і звернулися кубанські українці за підтримкою…

На сайті http://zakon.rada.gov.ua, згідно із розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2008 року № 668-р, вміщено план першочергових заходів на 2008-2009 роки, спрямованих на зміцнення зв′язків з українцями, які мешкають за межами України. Зокрема й у Краснодарському краї. Заплановано відкриття кафедри українознавчих дисциплін на базі Кубанського державного університету, дослідження українського етносу на Кубані спільно з організацією «Співдружність Кубань-Україна», утворення української бібліотеки в місті Краснодарі та підготовка монографій «Українці на Кубані: аналіз етнодемографічної історії», «Українці в 1932-1933 роках: досвід виживання в тоталітарному суспільстві», «Кубанські українці у пошуках ідентичності: історія та сучасність»… Багато цікавих планів і задумів.

Але яким же було здивування представників організації «Співдружність Кубань-Україна», коли 24 червня 2008 року на відкритті VII Міжнародного Конгресу україністів у Києві начальник управління з питань закордонного українства  Міністерства закордонних справ Василь Боєчко заявив, що підтримка української діаспори та фінансування культурних проектів вже успішно ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ! Бо ж насправді жоден із кубанських проектів, запланованих на 2007-2008 рік, — зокрема видання монографії краснодарського професора В. К. Чумаченка «Історія української літератури на Кубані», проведення конференції на честь 175-річчя від дня народження Марка Вовчка, видання збірки творів першого кубанського україномовного письменника Я. Г. Кухаренка, допомога у виданні єдиної на Півдні Росії української газети «Вісник» (за браком фінансів газета припинила своє існування), — так і НЕ БУЛО здійснено!

Цікаво, плани на 2009 рік будуть виконані так само «успішно»?

УКРАЇНСЬКІ ГРОМАДИ В РОСІЇ

Зараз на Кубані реально діють три українські організації: відділення наукового товариства ім. Т. Шевченка на чолі з доктором філологічних наук, професором Віктором Чумаченком; Товариство українців Кубані, очолюване кореспондентом Українського радіо на Кубані й одночасно викладачем Краснодарської дитячої експериментальної школи мистецтв ім. В. Захарченка Миколою Сергієнком, та Краснодарська крайова громадська організація «Співдружність Кубань-Україна» під керівництвом історика Ірини Скибіцької. Нагадаємо, представники останньої в серпні минулого року на запрошення Інституту суспільних досліджень приїздили до Дніпропетровська як учасники наукової конференції «Україна-Кубань: ретроспектива етнокультурних взаємин» (про це розповідалося в №8 газети «Експедиція ХХІ» за 2008 рік).

Як же їм живеться-працюється за кордоном? З розповіді провідного україніста Кубані В. Чумаченка ми дізналися, що до недавнього часу російська влада (майже так само, як і українська) зосереджено й натхненно займалася «розпилюванням» народних багатств, тож їй було не до наукової інтелігенції. Для гуманітаріїв настав «золотий вік»: читай, що хочеш, пиши, що пишеться, кажи, що надумав.

«Ми займалися збереженням архівів, досліджували рештки української культури в регіоні, розшукували безіменні могили письменників, етнографів, фольклористів, залучали до українознавчих студій талановиту молодь, проводили наукові конференції, ставили питання про реабілітацію репресованої кубанської інтелігенції. Без жодної, правда, підтримки з боку влади, але ніхто нам і не заважав», — пригадує пан Віктор.

Однак свобода не могла тривати вічно. У російських ЗМІ пролунало висловлювання одного державного діяча, колишнього працівника спецслужб, щодо шкідливості закордонних грантів. «Шкідливі гранти...» Від цього словосполучення декому так солодко запахло отрутою, контррозвідкою та шпигунством! Унтер-Пришибєєви прокинулися від сплячки та зацікавилися станом справ у високочолих. Хіба можна, щоби такою суто ідеологічною наукою, як українознавство, займалися без мудрого керівництва уповноважених органів? Непорядок!

Невдовзі з повідомлення на улюбленому сайті українців Росії «Кобза» кубанські дослідники зі здивуванням дізналися, що вони, виявляється, страшенні багатії та меркантилісти. Бо, як випливає з заяви голови новоствореного Центру українських досліджень Південного федерального університету, такого собі Едуарда Попова, «українознавці Краснодара щільно сидять на іноземних грантах і говорять лише те, що хочуть від них почути грантодавці». Доходить аж до того, що — непробачний предківський гріх! — записуються в «етнічні українці».

«За усе своє життя, — обурюється пан Чумаченко, — я отримав лише два гранти: один від Міністерства культури Росії, інший від Російського гуманітарного фонду. Так само ніхто з моїх колег в очі не бачив жодних закордонних грантів». Знаючи стан справ із фінансуванням культури та науки в Україні, сумніватися в словах нашого співрозмовника не маємо жодних підстав.

ПОЛІТИЧНА НАУКА ЧИ НАУКОВА ПОЛІТИКА?

  Із грантами, вочевидь, сталася прикра плутанина, — подумали ми, — з українських чиновників станеться. Але створення в Ростові-на-Дону українознавчого центру — це ж чудово! Окрилені, ми вирішили простежити через Інтернет творчий шлях нової дослідницької установи. І простежили...

Центр україністики як складова частина Південного федерального університу (Росія) формально створено в 2008 році, хоча, за свідченням Е. Попова, його співробітники вже давно займаються українськими справами. Генерального консула України в Ростові-на-Дону на прес-конференції з нагоди відкриття центру чомусь не було, однак величезна кількість представників преси засвідчила важливість події. Що ж їх так заінтригувало?

В інтерв′ю сайту «Геополитика.ru» Е. Попов повідомив, що Центр україністики ПФУ — це неполітична, суто наукова організація. Завданням центру є консолідація та координація зусиль південноросійських українознавців, а також дослідників з України, вивчення української діаспори, робота над створенням в Росії наукової школи українознавства, надання експертно-аналітичних послуг державним та недержавним установам. «Співробітники нашого Центру вже мають досвід такої роботи, — зазначив керівник організації. — Зокрема, на початку 2007 року мною підготовлено два аналітичних документи для Держдуми Росії».

Щодо особового складу центру Е. Попов повідомив, що є серед них знані експерти з Москви та Краснодара. Зокрема — професори ПФУ І. Добаєв та В. Черноус, які керують науковою роботою аспірантів (на підході вже дві дисертації по Криму(!). У центрі працює на благо російського українознавства один з найкращих у Росії спеціалістів з Південного Кавказу (!), доктор історичних наук А. Крилов, який серйозно досліджує енергетичний аспект російсько-українських стосунків.

Сам Едуард Попов, доктор філософських наук (хоч і зовсім недавно, як про це свідчить його біографія, вміщена на сайті Південного федерального університу), вже «щільно» занурився у проблематику українських студій. Його глибоко аполітична стаття «Український уніфікуючий націоналізм та проблема реабілітації етноніма "русин"» сповнена братньої любові до стародавніх русинів на Закарпатті. Вона опублікована в збірнику «Права национальных меньшинств. Материалы Международной научно-практической конференции» (Ростов-на-Дону, 2007).

Щиро кажучи, знайомлячись із плідними напрацюваннями докторів і професорів (на жаль, лише з однією «ф» та без лапок) центру, відчуваєш себе у світі Гаргантюа й Пантагрюеля. І вони надають державним органам РФ «експертно-аналітичні» послуги...

ЗОЛОТА СОЛОМИНКА ЛЮБОВІ

На початку 2008 року кілька членів організації «Співдружність Кубань-Україна» принесли документи до Генерального консульства України в Ростові-на-Дону з проханням надати їм посвідчення закордонних українців. Сплатили всі необхідні видатки та досі чекають на відповідь.

Як пояснили «Експедиції» в управлінні з питань закордонного українства МЗС України, посвідчення для наших кубанських земляків уже готові, але затримка дипломатичної пошти через брак фінансів не дозволяє переправити їх на Кубань. У той же час більшість кубанських поляків, які подавали документи приблизно в той же час, отримали «картку поляка» ще восени 2008 року. Чомусь заважкою виявилася для нашого міністерства ця соломинка любові. Хоча посвідчення закордонного українця взагалі ніяких привілеїв не дає, лише моральну підтримку, визнання державою своїх етнічних дітей, які живуть за її межами, але відчувають свій зв′язок з Україною.

Ірина РЕВА,
співробітник Інституту суспільних досліджень