Нещодавно на одному з українських телеканалів піарилася сучасна творча еліта. Програма була за жанром підходяща: хто з присутніх струсоне уяву найкращим анекдотом. Серед звичних історій про „тещу” або „чоловіка у відрядженні” несподіваною виявилася фантазія про надпланетний уряд. Він начебто зажадав від кожної нації чітко визначитися із кордонами та місцеперебуванням. У підсумку росіяни захотіли життя за московським стандартом по обидва боки Уральських гір, євреї з усього світу — зібратися біля Середземного моря, а китайці — подовжити свою Велику Стіну і замкнути її у коло.

— Ну, а ви? — запитують в українця.
— Га? Перепрошую, а те, що забажали інші, вже сталося?
— Так, — стверджує надпланетний уряд.
— Тоді мені просто чашку кави.

У мене є велика підозра, що за таких обставин народжений 1886-го року у Трипіллі Данило Ількович Терпило теж задовольнився б ароматним напоєм. А його рідні Київщина і Україна та їхні вороги так би і не дізналися про отамана Зеленого, котрий був більшовиками названий бандитом та націоналістом. Чи був він тим, ким його намагалися представити? Про це — наша розповідь.

Як і більшість громадян, навчених радянською освітою, я, безумовно, чув цей псевдонім раніше. З обов’язковим приписом — „бандит”. Символічно, що на зорі незалежності України, у 1992 р. з’явилася книжка, де знакове слово взято у лапки: „«Бандит» Зелений”. Її автор — Михайло Карасьов намалював портрет повстанського ватажка за спогадами селян, які самі бачили „нетерплячого” Терпила. І хоча у цій книзі, яку рекомендую, самі очевидці трохи плутаються, подих епохи на порозі 20-х років минулого сторіччя відчувається певно й одразу.

А чому, власне, „Зелений”?

Один з десяти дітей і найменший з синів Ілька Терпила наполегливо вчився. Батьківський статок і освітянські можливості для селянської дитини по закінченню церковно-приходської школи та двох класів земського училища начебто були використані. Проте Данило продовжує самоосвіту. Він багато читає і навчається самотужки.

На думку вельми знаного дослідника визвольних змагань Романа Коваля, така книгофілія не завжди вела до добра. Особливо коли йдеться про геополітичні шанси тогочасної України на отримання державності. Для Данила Терпила, який стає на батьківщині народним вчителем, певні книжки несли цілком реальну загрозу. Роман Коваль каже з цього приводу: „Багатьом нашим «народним вчителям», які замість книжок візьмуть до рук зброю, так і не вдасться спокутувати очевидний гріх перед Україною. Я маю на увазі антигетьманське повстання у листопаді 1918 року. Терпило, або Зелений, тут не буде виключенням. Він теж молодим занадто начитався марксистських книжок, які брав у місцевої революційної молоді”.

За участь у соціал-демократичному гуртку парубок із Трипілля не з власної волі поїде «вивчати широку географію» Російської імперії. А чи порозумнішав він на батьківщині Михайла Ломоносова у Холмогорах — питання у 1914-му році ще риторичне.

Повернення із Архангельського заслання слід вважати майже транзитним. Свої „університети” Данило Терпило продовжить на Західному фронті, де яскраво виявиться хист не лише штабного офіцера, а й оратора. Деяку запальність Данилі і надалі довго пробачатимуть. Адже вона лише додавала потрібного імпульсу, який допомагає прихилити людей до себе і підняти їх на бій.

Революцію 1917 року Терпило зустрічає фактично більшовиком. Книжки про боротьбу проти „багатих” завели його аж до Петрограду. Звідти солдатський делегат Терпило повертається до України із червоною стрічкою і такими самими переконаннями.

Проте перше вторгнення більшовицьких окупантів до Києва на початку 1918 року примушує гарячого трипільського хлопця замислитися. Саме тоді, як вважає Михайло Карасьов, і виникає кілька версій, чому народний вчитель та учасник Першої світової раптово стає „Зеленим”. Посилання на довгу зелену шинель, яку він постійно носив, видається несерйозним.

Так само, як і походження псевдоніму від назви гори під Києвом. Не дуже віриться й у версію, що так молодшого за віком отамана охрестив сам Петлюра. Очільник Директорії загалом дотепністю не вирізнявся, хоча про свій авторитет дбав завжди. Залишається найбільш імовірна версія. Її анекдотично змальовано у старому радянському фільмі, де загальновідомого повстанського отамана грає неперевершений Анатолій Папанов. Там він закликає не жаліти ані білих, ані червоних: „Бий білих, поки не покрасніють, бий красних, поки не побіліють!”.

З народженням Директорії для отамана Зеленого така порада була цілком слушна. Червоноармійці і білогвардійці „зеленіли” від люті лише при одному натяку на самостійність України. І це тимчасово зіграло проти різнокольорових окупантів.

Російсько-більшовицька платформа, на якій стояли більшість сільських отаманів-антигетьманців, знову захиталася. Зміцнілий загін Зеленого, який не схотів влади „народного кровопивця” Павла Скоропадського, мав на той час 4000 озброєних селян. Хоча, як з’ясується пізніше, стихійна „народна мобілізація” ще гикнеться Директорії. Не дивно, бо Симон Петлюра не лише погано розумівся на військовій організації, а й взагалі не мав уяви про психологію власного народу.

А от інша знакова постать тих часів — Петро Болбочан гаряче застерігав Головного отамана не спиратися на Зеленого. Кадровий військовий бачив дві небезпеки: бунтівну непередбаченість війська Зеленого і „рожеві” політичні погляди самого отамана. Ненависть трипільського месника до усього панського заведе його дуже далеко. Він мріятиме про окрему радянську Україну... без найменшого впливу з Москви та Петрограду, тобто проявить себе як типовий націонал-комуніст.

У грудні 1918 року такі запаморочливі перспективи не вважалися недосяжними. Завдяки недалекоглядності Петлюри загін Зеленого перетворився на цілу Дніпровську дивізію. Її чотири полки вступили до Києва під червоними прапорами і з гаслом: „Вся влада — Радам!”. Ті ж самі націонал-більшовицькі ідеї плекав наш земляк Микола Скрипник. Цей уродженець Катеринославської губернії свято вірив у окремі комуністичні ідеали, які, на його думку, тільки і були здатні привести Україну до земного раю. Та у розпал голодомору, у 1933 р. Скрипник, виведений зі складу ЦК КП(б) України, змушений буде терміново застрелитися. За 15 років до цього Зелений цілком розділяє погляди Скрипника, Хвилі та інших місцевих „нацболів”. Він теж не любить есерів, лібералів та націоналістів. Тому по пиці від зеленівців міг отримати будь-який гарно вбраний киянин. А якщо хтось був невдоволений, то міг одразу і назавжди потрапити до „земельного комітету”, тобто отримати кулю з куцака.

Неосвічені, проте жваві хлопці Зеленого почали відверто громити Київ. До того ж серед них гадюкою повзли чутки про можливість з’єднання із однією „робітничо-селянською” армією, яка незабаром прийде з півночі та сходу. Республіканське військо УНР чимало зеленівців вважали окремим і вже не зовсім своїм. Петлюра гриз лікті, бо Болбочан був знову правий... Певну рішучість виявив комендант Києва Євген Коновалець. Він намагався випхати Зеленого з Києва до Львова.

Проте Галичина Зеленого не дочекалася. Він самовільно повернувся до Трипілля, пограбувавши у поході військові святошинські склади. Ця обставина додала черговому селянському „батькові” чималої пихи. Тепер він шантажує Директорію і погрожує її скинути. Гарного „союзника” породив Петлюра, який мав тепер якось реагувати на висунутий ультиматум: або у Києві буде власна „влада рад”, або Зелений починає воювати із жовто-синіми прапорами...

Є спогади Євгена Коновальця, в яких Петлюра жалюгідно вмовляє авантюриста Зеленого „облишити цю авантюру”.

Результат загальновідомий. Вже у січні разом із дивізією Зеленого військо УНР залишають інші отамани, які теж не любили „панів”. А разом з ними розходяться і вояки. Як наслідок — більш ніж 80-тисячна армія Симона Петлюри зменшилася в чотири (!) рази. Навесні 1919 року 20-тисячне республіканське військо почало істотно поступатися за кількістю, озброєнням та вишколом іноземним окупантам.

Кола на воді та китайські ієрогліфи

Більшовицька навала на Слобожанську Україну справила на отамана Зеленого очікуване враження. Російські більшовики відверто оголошують його „поза законом” навесні 1919 року. І було за що: 10 квітня почався ще один похід Зеленого на Київ. Столиця фактично була блокована по Дніпру з півдня. Зеленівці взяли під контроль чотири прилеглих повіти, і це вже було схоже на справжню облогу. У тому ж квітні Зелений захопив 30 барж із сіллю, вугіллям і залізом. Після щедрої роздачі трофеїв селянам авторитет отамана став теж залізним. Тепер Данило Терпило очолював не просто Дніпровську дивізію, а цілу армію. За ним були готові йти, за різними підрахунками, від 15 до 20 тисяч повстанців.

Як було не запишатися таким визнанням... Зелений прощав збільшовичених українців, якщо ті щиро каялися. Є згадки про те, що цей новоявлений «батько» пускав їх на волю і давав на дорогу хліба. Проте на доброго самаритянина Зелений загалом не скидався. Хто залишався його ворогами, шанс вижити мав невеликий. Прибічників комуни, бува, примушував стрибати з високих дніпровських круч із пострілами на льоту. Того, хто уникнув кулі й перемагав дніпровську течію, на протилежному березі не переслідували. Отаман Зелений вважав, що то були люди безгрішні, яких паліями сільських хат назвали незаслужено. Така от „юриспруденція”.

Недарма кажуть: „На війні — як на війні”. Але навіть такого умовного правила вороги українського народу — більшовики — дотримуватися не бажали. Поступове прозріння прийшло до отамана лише після ознайомлення з більшовицьким гаслом: „Усі на боротьбу з Зеленим!”. Йому, звичайно, шили зраду інтернаціональної дружби, інтересів робітників та селян, антисемітизм. А він же уголос читав своїм воякам документи й статті у російській пресі про необхідність призначення на керівні посади неукраїнських кадрів і подальше ігнорування національної мови.

До осені 1919 року армія отамана Зеленого вела безперервні бої не тільки на суходолі, але вже й на воді. Не вистачало хіба що авіації, яку пощастило використати іншому „батькові” — Махну. Проте у Зеленого був свій „флот”. Він використовував захоплені пасажирські пароплави з лантухами піску на палубах замість броні під час операцій на Дніпрі...

Вороги були того варті. По Славутичу прибула ціла річкова флотилія під командуванням Полупанова, на залізничних ділянках повстанців обстрілював бронепотяг. У бій проти Зеленого кинули кавалерійський дивізіон та усі наявні й резервні сухопутні полки. Окрім цього, до більшовицько-російської та білогвардійської команди підтягнулися й інтернаціональні підрозділи — зеленівці по черзі вели бої з червоноармійцями, частинами Добровольчої армії, полком під командуванням угорця Рудольфа Фекете і навіть з китайцями, яких привів до України „товариш” Ко Гуа...

Запізніле повернення „блудного сина”

Наприкінці літа черговий раз не справдилася чутка, що з Зеленим покінчено, — у більшовицьких зверненнях промайнуло повідомлення, що значна „банда” зеленівців з’явилася у Таращі, а на Умань висуваються понад 3 тисячі повстанців, які мають гармати... На радість більшовикам, у отамана Зеленого з’явився ще один ворог — свіжі денікінські частини, які наступали з півдня. Можливо, останній бій отамана Зеленого трапився б уже тоді. Та настрій ворогам України зіпсувала інша звістка: із заходу на Київ почали наступ об’єднані частини армії УНР та галицьких стрільців.

Підлеглі Зеленого одразу перехопили ініціативу у „добровольців”. Після кількох перемог під Білою Церквою та Фастовом відбувається зустріч Зеленого з Петлюрою. З вересня 1919 року зеленівці підпорядковуються головнокомандуючому війська УНР. І першою умовою такого возз’єднання стала резолюція, що з дивізії отамана Зеленого ніхто не вступатиме до російської партії більшовиків і не підтримуватиме її зі зброєю у руках.

Але дорогоцінний час було втрачено. Переплутана, хоч і героїчна доба Данила Терпила добігала кінця. Останній переможний бій з денікінцями завершився вибиттям їх з Кагарлика. Попереду було бойовище за стратегічне місто на Дніпрі — Канів. Не варто й говорити про святість останнього пристанища всеукраїнського пророка Шевченка. Обмежусь лише тим, що нікчемна людина тут загинути не могла. Саме у бою за Канів отамана Зеленого було смертельно поранено.

Розгубленість вояків не мала меж. Та все ж вони дісталися з тілом свого батька Зеленого до Трипілля. Ховали земляка усією громадою. А потім чекали „гостей” з Києва. Ті прибули й за бісівською звичкою розкопали могилу. Так вороги України робили й з іншими отаманами і до, і після Зеленого. Та з легендарним трипільцем, як то кажуть, спіймали облизня. Земляки перепоховали Зеленого вночі. Своєю боротьбою зовсім не послідовний, проте палкий Данило Терпило заслужив хоча би свій останній прихисток — рідну українську землю.

Якщо без патетики

Сам здивувався останнім рядкам попереднього розділу. Наче й не було легковажного початку та саркастичних зауважень на адресу отамана Зеленого всередині його життєпису. Та така вже вона — наша власна українська історія. У ній чимало постатей, яких можна порівняти хіба що, даруйте, із літаком. Комусь можна зарахувати тільки злет, а декому, навпаки, фінал. Інакше б незалежний політ нашої держави розпочався б давно. І не було б „прольоту” у 20-х рр. минулого століття, коли окремі амбіції знову завели країну у неволю. Тільки уявіть та підрахуйте: на півдні від Одещини до Запоріжжя (тоді Олександрівськ) володарює колишній штаб-капітан Григор’єв. Під крилом цього „степового орла” — 15 тисяч багнетів і шабель. Від нього до самого Маріуполя із захопленим у центрі Катеринославом — батько Махно. У Нестора Івановича армія не менша. Трохи вище від Кіровограда (тоді Єлизаветград) увесь стратегічний напрям до Білої Церкви на північ і до Холодного Яру на схід контролює Кость Пестушко, або Степовий-Блакитний. Це ще не менше 12 тисяч відданих своєму отаманові вояків. У володаря Київщини Зеленого військо на цей же час ще більше. Дехто з дослідників наполягає, що влітку 1919 року зеленівцями себе вважали 30 (!) тисяч українців.

Окрім цих потужних з’єднань діяли інші учасники антигетьманського повстання, чий особовий склад налічував від 1 до 5 тисяч озброєних вояків.

Тепер питання: як так сталося, що Україна втратила незалежність? Адже усі отамани хотіли щастя саме українському народу? Відповідь очевидна: Петлюра виявився слабким лідером, а отамани були лише ситуативними союзниками війська УНР. Нерідко вони приставали до державників, коли на їхньому власному фронті вже пахло смаженим. Тому одних смерть знайде вже після остаточної зупинки діяльності регулярних частин Директорії. А ті, хто ледве уникнув „подяки” російських більшовиків за братську допомогу, помиратимуть на чужині.

Здавалося б: мораль історії — як на долоні. Але що ми спостерігаємо через 90 років? Україна знову опинилася перед тим самим вибором! Сучасні «отамани» грають у такі ж небезпечні політичні ігри. Вони розпустили власні амбіції, немов павичі — хвости. Напрошується вельми сумний висновок: що б в Україні не будували, все одно вертаються Директорія та отаманщина.

І як тут не згадати колишнього посла Росії в Україні Віктора Чорномирдіна з його дотепним: «Що б ми у Росії не будували, все одно виходить СРСР та КПРС». Тому тим, хто вважає, що українцям від цього тільки краще, я співчуваю. Проте лікарі кажуть, що цей діагноз ще не остаточний. Лікуйтеся інформацією та аналізом, бо часто історія, поки вона ще є життям, — це, на жаль, не фарс, а реальна трагедія.

Історична довідка
У 1914–1917 рр. Данило Терпило перебуває у діючій російській армії на Західному фронті Першої світової війни.
Листопад 1918 р. Він бере участь у антигетьманському повстанні, а у грудні разом з іншими союзниками Директорії під проводом Симона Петлюри захоплює Київ.

У січні 1919 року новоспечений отаман Зелений зраджує Директорію УНР. Тепер він союзник Українського фронту під командуванням більшовика Антонова-Овсієнка. Проте після вимог реформувати власну дивізію на зразок більшовицьких Зелений відійшов до Трипілля. Станом на березень 1919 року Зелений вже виступає проти «окупаційного червоного уряду Раковського». На початок квітня 1919-го зеленівці на чолі зі своїм отаманом ведуть бої з регулярними частинами Червоної Армії. Під контролем Зеленого значна частина Київщини: Васильківський, Сквирський, Таращанський, Київський та інші повіти, а також землі Полтавщини. В цей час отаман Зелений відмовляється надати підтримку отаману Григор’єву, який зі своєю армією міг наблизитись до Києва.

Влітку 1919 року проти Терпила-Зеленого націлена 21 тисяча червоноармійців. Зеленівці мали відступити через Дніпро. Протягом літа 1919 року армія отамана Зеленого вела бої проти червоних та білогвардійських окупантів на обох дніпровських берегах. Кілька разів зеленівці поверталися до рідного отаманові Трипілля. У листопаді 1919 року Зеленого сюди привезуть вже мертвого — щоб поховати на Батьківщині.

Ігор СУХОВИЙ
журналіст