«GenteUkraini, nationeRussi»
(«За родом українці, за нацією — росіяни»)
Іван Франко

Літні мешканці станиць західної частини Краснодарського краю (а також заходу Ростовської області та деяких степових районів Ставропілля) у побуті досі послуговуються придніпровською говіркою. Можливо, тому українські вчені зараховують чи не всіх мешканців Кубані до українського етносу, незважаючи на їхню чітко задекларовану неналежність до нього. З іншого боку, деякі російські науковці вважають кубанців етнічними росіянами, а їхню мову — говіркою російської мови. Істина ж, напевно, знаходиться десь посередині.

У дорадянській російській історіографії чорноморських та азовських козаків відносили до малоросів (за сучасною термінологією — українців). У 1858 р. кубанський історик та етнограф Іван Попка писав, що у чорноморських козаків збереглись «под военной кавказской оболочкой черты малороссийской народности <...> Напев на клиросе, веснянка на улице, щедрованье под окном, жениханье на вечерницах, и выбеленный угол хаты, и гребля с зелеными вербами, и вол в ярме, и конь под седлом — все напоминает вам на этой далекой кавказской Украине гетманскую Украину, Наливайка и Хмельницкого».

Репертуар Кубанського козачого хору здебільшого становлять українські пісні, в станицях співають «Варенички» та «Гей, наливайте повнії чари», а «Козацький марш» супроводжує в Краснодарському краї офіційні урочистості. У школі народного мистецтва при козачому хорі та в Краснодарському університеті культури відкрито клас такого незвичного для Росії інструмента, як бандура.

Однак політична самоідентифікація чорноморців завжди була російською. Будучи елітним станом Російської імперії, чорноморські козаки «хвалилися своєю відданістю російському цареві, але нерідко зневажали росіян», ставлячи на перше місце свою приналежність до козачого стану.

У 1860 р. з чорноморськими та азовськими козаками царський уряд об’єднав частину козаків лінійних. Ці козаки за походженням були етнічними росіянами. Об’єднання дістало назву Кубанського козачого війська. Відтоді терміном «кубанці» означують усіх козаків, незважаючи на їхнє різне — українське для чорноморських і переважно великоруське для лінійних — походження. Багато хто вважає, що саме з того часу «кубанське козацтво почало набувати своїх характерних соціально-культурних особливостей, що відрізняли його від запорожців і лінійців».

Чорноморські козаки ніколи не називали себе українцями. Звичайною самоназвою було «малороси», «руські», «місцеві» і т.д. З іншого боку, на Кубані українська мова не зазнавала таких утисків, як у «малоросійських губерніях». Вживання української мови навіть у державних установах було явищем звичайним і не вважалося політичним актом. Може, це й стало причиною занепаду ще до кінця й не народженого українського руху на Кубані: немає тиску — тож немає і протидії йому.

Три спроби українізації Кубані

На початку ХХ ст. процес інтеграції кубанців у російське етнічне середовище вже майже дійшов свого логічного завершення, але на заваді цьому став український визвольний рух 1910-х рр. На Кубані відкривалися гуртки «Просвіти», працювали дві кубанські кобзарські школи. Це була перша спроба кубанської інтелігенції повернутися до своїх витоків.

Далі була більшовицька «українізація» Кубані 1925–1932 рр. Були відкриті сотні українських шкіл, технікуми та виші, українською мовою виходило понад 20 газет, працювали українське радіо та 3 професійні театри.

Але наприкінці 1932 р., у розпал голодомору, українізацію було припинено. Як неблагонадійні, на Північ виселялися цілі кубанські станиці, наприклад Полтавська — одна з національно найсвідоміших.

Кубанський історик В. Ракачов називає «унікальною» з точки зору етнодемографічних процесів ситуацію, коли за 13 років, що пройшли між переписами 1926 та 1939 рр., кількість українців на Кубані зменшилась на 89,2%, а число росіян зросло на 86,5%. Серед причин він називає колективізацію, репресії, голод, коли скорочення переважно українського місцевого населення «компенсувалося» масовим заселенням опустілих станиць селянами та червоноармійцями з внутрішніх областей Росії.

З того часу українцями в Краснодарському краю вважають виключно українців, які переселилися з України. Старожитнє україномовне населення краю записується (і справді вважає себе) росіянами.

На початку 1990-х на Кубані було кілька спроб організувати українські товариства (Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, Чорноморську козацьку раду, Кубанське козацьке військо); у газеті «Кубанские новости» вийшло кілька українських сторінок; Державна телерадіокомпанія «Кубань» показала дві вистави Київського театру ім. І. Франка…

Однак без якої б то не було — фінансової, агітаційної чи моральної підтримки з боку України все це дуже швидко заглухло...

Дві мови чи одна?

Два говори — чорноморський діалект української мови у чорноморських козаків та донські говори російської мови у козаків лінійних — деякі сучасні кубанські філологи об’єднують в одну мову.

Нещодавно мешканець Москви, кубанець за походженням Петро Ткаченко видав словник «Кубанский говор». У передмові до нього він безапеляційно твердить, що української мови «на Кубани никто не знает, кроме, разумеется, неистовых украинофилов». Але коли співробітниця Інституту української мови НАНУ Л. Москаленко зачитувала статті з цього словника своїм рідним — носіям степового говору південно-східного наріччя української мови, ті дуже дивувались, що це не їхній діалект, а кубанський, — усі слова були однаковими!

Свою мову мешканці кубанських станиць називають так: балачка, по-нашому, по-руськи. «Балачкою» користуються виключно поміж своїми; якщо українською заговорить «чужий», одразу ж переключаються на російську. Навіть у межах однієї родини представники різних поколінь можуть спілкуватися двома мовами (старше покоління — кубанським діалектом української, діти — російською), не усвідомлюючи самий факт такої «двомовності».

Питаючи мешканців станиць Темрюцького району, якою мовою вони розмовляють удома і хто вони за національністю, отримуєш таку відповідь: «Балакаємо по-хахлацьки, рідна мова — кубанська; ми — кубанці, русскіє».

Це покоління — останнє

Американський дослідник Б. Бок пише, що багато хто з кубанців «ототожнює себе з якоюсь третьою категорією — або мішаною (щось між росіянами та українцями), або метакатегорією (і українці, і росіяни)».

Для кубанців українська мова не стала показником етнічної ідентичності, яким виявився російський патріотизм, оснований на історичній пам’яті про військові перемоги козаків та підтримуваний сьогоднішнім привілейованим статусом козацтва.

Сучасні мешканці кубанських станиць відчувають себе росіянами, і цим не можна нехтувати. Але старше покоління ще лишається росіянами україномовними. Вони не вважають себе частиною української діаспори, позиціонуючи себе як представники титульного етносу, хіба що з локальним доповненням «козак», «кубанець».

59-річний Віктор Любенко каже: «Моє покоління — останнє з тих, хто вміє балакати. Діти вже не балакають, а для онуків це взагалі — екзотика».

Володимир ПУКІШ