«...Цей дім не має даху,
І дощ падає вниз,
Пронизуючи мене.
Я не знаю, скільки років тут
Минуло...»
Пітер Хеммілл

Цікаво, хто це придумав так неправильно укладати шпали: або дуже близько, або дуже далеко одна від одної, а то і взагалі абияк – коротше, йти по ним абсолютно неможливо. Чи це спеціально роблять, щоб не ходили? Але ж все одно ходять.

Пісок на насипові був сирий, добре злежаний, у сто разів зручніший за безглузді шпали. Поступово всі взяли з мене приклад і рушили поряд із полотном «желєзки».

– Ну що, довго ще? – поцікавився Олег.

– Довго, – байдуже відповів Андрій. Він один знав дорогу.

Помовчали. Пісок мірно поскрипував під кросівками.

Почався дрібний огидний дощик. Дівчатка, як по команді, розкрили різноколірні парасольки. Діставати свою мені було ліньки, і я просто надів кепку. Гліб, трохи повагавшись, склав мені компанію, Олег із Андрієм продовжували йти, не звертаючи уваги на холодні краплі. Навколишня місцевість була сумовито-грудкувата: у кюветі догнивали іржаві вагони, і рейки, що виблискували від води, ховалися поступово за неясною пеленою дощу. Сталкери місцевого значення...

– Онде спуск із насипу, – сказав раптом Андрій. – Там повинні бути зламаний шлагбаум і стежина.

Попереду, метрах за тридцять, дійсно виднівся зламаний шлагбаум з облупленою від часу фарбою. Брудна стежина була на місці. Туман тиснув на психіку, примушуючи щохвилини озиратися по сторонам. У мене розігралася уява, рука сама намацала в кишені рюкзака саморобну ракетницю. «Зброєю» її можна було назвати лише з великою натяжкою, але, проте, я тут же розпрямив плечі і пронизав туман орлиним поглядом.

– Нісенітниця це все, – Олег трохи відстав, порівнявшись зі мною, – нісенітниця це все, Рудий! Але ти пушку все-таки не ховай, не треба, нехай зверху полежить, гаразд?..

Туман розступився якось відразу, і ми побачили дім. Розбитий шифер даху, осколки стекол у вікнах, потьоки на штукатурці... Старий, покинутий двоповерховий дім.

– Прийшли, – хрипко видихнув Андрій.

У напівтемних сінях панував запах вогкості та цвілі. Олег штовхнув другі двері, і ми опинилися в кімнаті. Уламки меблів на полу, бите скло. Штукатурка обсипалася. Стара піч у кутку, і на неї із стелі звисають обривки дротів. Все.

У наступній кімнаті пейзаж був такий самий, за винятком декількох продавлених крісел та допотопного стінного годинника, коліщатка від якого валялися по всьому спотвореному паркету. Звідси потріскані сходи вели на другий поверх. Тут, мабуть, недавно палили багаття – всі стіни були в майже свіжій кіптяві. На дрова пішли залишки меблів. Уцілів лише старовинний письмовий стіл на гнутих ніжках, з ящиків якого Олег негайно витягнув купу різноманітного сміття і рожевий учнівський зошит у косу лінійку, списану приблизно наполовину.

– Привал, – оголосив Олег, засовуючи знахідку в кишеню. – Спускаємося вниз, розводимо вогонь в печі та читаємо мемуари. Ходімо...

Я ховаю ракетницю і дістаю термос із чаєм та бутерброди. Піч розтопилася лише з третьої спроби. У руїнах поступово стало тепліше і навіть затишніше, крісла вдалося очистити від сирого нальоту. Дівчата тут же дружно дістали сигарети, під несхвальні вигуки чоловіків, що віддавали перевагу бутербродам.

– Цікавий епіграф, діти мої! – Олег помахав у повітрі знайденим зошитом. – «Грішник, до тебе звертаюся я! Біжи з місця цього, бо праведник не прийде в кубло зла». Отже, панове, всі ви грішники. Загалом, я підозрював щось подібне... Так, далі щоденник, за шістнадцяте травня, рік... рік нерозбірливий, – і він почав читати:

«16 травня. Пробували вийти по стежці. Не можемо... Запасів днів на три.

17 травня. Пройшли до другого дому. Довкруги черв\\\\\\\\'яки та інша мерзота. Пашка лежить із температурою, впав у болото.

18 травня. Пропав Довгий. Пішов до насипу і не повернувся. Мені почувся крик, але я не впевнений. Сергій знайшов підвал, здуру сунувся туди – повернувся весь білий, руки трясуться... До ладу нічого розповісти не може, плете якусь єресь про вогники і блискучий ящик, з якого хтось дивиться...

19 травня. Знову ходили до стежки. Напоролися на маріонеток, ледве втекли. Вирішили більше туди не...»

 – Ну що, досить? – Олег зняв окуляри і натягнуто усміхнувся. – Клуб фантастів... Давайте самі допишемо. Що-небудь упиристичне...

– Читай далі, – відгукнувся Гліб.

– Обійдешся. Жерти давайте.

Навмисно грубуватий тон зняв напругу, всі заворушилися, дістаючи їжу і присуваючись один до одного.

– Про цей «хутір поблизу Диканьки» взагалі багато розповідають, – кажучи, Олег не забував жувати продукти, що лежали поряд. – Один мій знайомий після нього в кришнаїти подався. А раніше горілку пив з ночі до ранку і по бабах шлявся. З ранку до ночі. Або навпаки. Тепер від жіночої статі шарахається, замість пива рисовий відвар смокче і кричить у кватирку: «Харі Крішна!». На вісім кіло поправився. Від медитацій.

– А Петька-фарцовщик звідси з японським магнітофоном повернувся, –сказав Андрій. – Якщо не бреше. І ні в які кришнаїти не пішов.

– Змінюються тут люди, ось у чому справа. Тільки ніхто не розповідає, що з ним тут відбулося. Не можуть. Або не хочуть.

– Петька розповідав, – не здавався нудний Андрій. – Ходив він тут, ходив, дивиться – магнітофон лежить. «Панасонік». Він його взяв, ще походив, нічого більше не знайшов і повернувся.

– А дехто взагалі не повернувся, – похмуро помітив Гліб. – І слідів ніяких.

– Ну що ти нісенітницю верзеш?! – накинувся я на Гліба. – Мало що тобі понарозказували!

Гліб образився й замовк.

– Хлопчики, я боюся... – Христина дійсно вся тремтіла.

Я підвівся, маючи намір погладити її по плечу і сказати що-небудь підбадьорююче, – і наткнувся на її погляд. Такі очі люблять у кіно показувати. Побілівши від жаху, вона дивилася крізь мене, вірніше, на те, що знаходилося в мене за спиною. Взагалі-то, на реакцію я не скаржуся. Різко перекинувшись назад разом із кріслом, я вже намірився рубонути невідомого ворога рукою через плече, але тріснувся потилицею спочатку об спинку проклятого крісла, потім об підлогу, і в думках обізвав себе ідіотом. Бік у мене опинився в чомусь схожому на мазут. Я встав і побачив, як така ж чорна блискуча маса виповзає з-під дверей і розтікається по кімнаті. Стулки дверей, які хтось із нас закрив на засув, затріщали, істерично закричала Броня – і я кинувся до рюкзака. Ракетниця виявилася зверху, я притулився до стіни і судорожно засмикав спуск. Там, де були двері, один за одним виникли зеленуваті спалахи, пртивно запахло нашатирем, палець на скобі моєї саморобки онімів... Коли я нарешті розтиснув кулак, всі побачили, що дверей немає, дверний отвір обвуглений, а залишки агресивного мазуту, що продовжував чадіти, розкидані по обгорілому паркету. Я убив його! Або я убив ЦЕ...

– Звідки в тебе пушка? – Олег стояв у кутку із стільцем у руках. Я подивився на ракетницю. Замість неї я тримав зручний гладкий пістолет із довгим дулом і віконцем трохи вище за ребристу рукоятку, в якому горіла цифра «815». З хвилину я оторопіло поглядав на зброю, потім перевів погляд на хлопців...

– Треба піти глянути, що зовні, – заявив Гліб, вилазячи з вузького простору між стіною і колишніми меблями. – Може, там повно цієї гидоти...

– Підеш зі мною? – пістолет-примара зручно стирчав за поясом, не заважаючи мені рухатися.

– Чесно кажучи, страшнувато.

– А із зброєю?

– У тебе в сумці що, арсенал?

– Ні, але зараз буде, – здається, я почав розуміти. – Ти, Глібчику, постарайся зосередитися, уяви собі що-небудь дуже страшне і почни мріяти про зброю, думай, що вона тобі потрібна до зарізу. Зрозумів?

– Спробую... – Гліб опустився в крісло, закрив очі. Через хвилину його права рука почала підійматися, сіпнулися пальці... Я навіть не помітив, в який момент у ній з’явився великий пістолет із товстим дулом фалічної форми.

За спиною Гліба нервово захихотіли, хтось став розвивати ідею сексуальної стурбованості, виникло питання: чим він у Гліба стріляє? Насуплений Гліб підняв пістолет і пальнув у стіну. Треба сказати, успішно. З гуркотом полетіла цегла, а коли осіла пилюка, стало видно пролом у стіні метрів зо два в діаметрі. Більше питань не виникало.

– Ну а зараз – пішли.

Зовні нікого не було. Туман розійшовся, і кроках у двостах виднілися розвалини ще одного будинку.

– Подивимося, що там?

– Давай...

– Тільки, Глібчику, відразу домовимося: я попереду, ти ззаду, метрів через десять. Коли що – стріляй, тільки не в мене. І кричи: «Лягай!».

Хвилини через три ми добігли до металевих конструкцій. Це виявилися ферми великого моста. Цікава ідея. Тут і річки немає... Сюр…

– Гліб, ти направо, я наліво. Зустрінемося біля отієї цегли.

Обережно розсовуючи висохлий бур’ян, пробираюся вперед. Міст як міст, бур’ян як бур’ян, розвалини як розвалини. Нічого особливого. На віддалі, із-за третьої ферми показався Гліб, що йшов озираючись, зі своєю «пушкою». Я підвівся навшпиньки й помахав йому. Гліб дуже незграбно підняв руку, і бур’ян поряд зі мною з тріском спалахнув і задимив. Я стрибнув за широку сталеву балку і відкотився вбік. Наді мною вибухнула вогняна куля, балкою поповз розплавлений метал.

– Ідіот, припини, це ж я!..

Горять чагарники. Третій залп зносить бічні кріплення ферми. Я лежу в калюжі, згадуючи всіх Глібових родичів до сьомого коліна. Звідси добре видно його голову і трохи плеча в старій куртці. У проріз прицілу мого пістолета, зручного, з довгим дулом і віконцем над ребристою... Вид спускового гачка починає викликати в мене нудоту. Це ж Гліб! Я ж із ним горілку пив! Я ж... Повзу в обхід. Куртку і штани після всього доведеться викинути, руки обросли липкою брудною кіркою. Неврастенік чортовий! Обережно висовуюся із-за чергової балки. Ось він, скотина, стоїть впівоберта до мене. Щоб не спокуситися, кладу зброю на балку і тихо встаю. Гліб мене не бачить, я заходжу ззаду. Один крок, другий... І тут якесь залізяччя радісно дзвякає у мене під ногами. Але я випереджаю Гліба, що вмить обернувся, його секс-бластер летить у бур’ян, і ми щосили падаємо горілиць. У наступний момент я чую хрипке шипіння, перевертаюся на спину і бачу над нами, метрах у п’яти, малосимпатичну вискалену слиняву пащу із зубками, що викликають повагу. Взагалі-то, на реакцію я не... Яка, до біса, реакція, коли всі слова, які я збирався випалити Глібу, застрягли в мене в глотці? Гліб підвівся, і з його стислого маленького кулака вдарив тонкий прямий промінь. Морда лопнула, заходжуючись нестямним ревом, зверху хлинула густа болотяна рідота, і я нарешті знепритомнів...

– Рудий, ти в порядку?

– Так-так, – забурмотів я, не розплющуючи око, – так, зараз, ти його спалив, Глібчику, спалив, щоб ти... жив сто років, спалив все-таки...

– Спалив, спалив, сам дурень. А де твоя пушка?

– Там, на балці лежить.

– А навіщо ти її там залишив?

– Щоб тебе ненароком не спалити.

На обличчі Гліба відобразився такий щирий дитячий подив і образа, що решта пунктів моєї промови зникли самі собою. Я опустив очі на все ще стислий кулак Гліба, він прослідив за моїм поглядом і поволі розтиснув пальці. На долоні лежала старенька, добре мені знайома газова запальничка. Так. Раз у сто років і запальнички стріляють. Газові.

– Знаєш що, ходімо до наших. Може, і дійдемо.

Дійшли на превеликий подив тихо. Мабуть, наш ліміт був вичерпаний. У вікні другого поверху маячив злобний Андрій з величезною автоматичною гвинтівкою на плечі. «Озброїлися», – подумав я.

– Вони тут стріляли, – помітив раптом Гліб, який до цього пригнічено мовчав. – Он пляма випалена. І пролом новий у стіні. Навіть два.

Андрій у вікні відважно клацнув затвором.

– Стій! Хто йде?

– Окуляри поправ. Ми з Глібом.

– Стійте, де стоїте!

– Ти що, здурів?! Може, ти ще і стріляти будеш?!

– Сунетеся – буду. Обов’язково.

– !..

– А якого біса ви самі в нас палити почали?!

– Ми? Коли?..

– Так хвилин десять тому.

Ми тупо витріщилися на рвані діри із заломленими обгорілими краями, що з’явилися на фасаді дому.

– Двійники, – тихо сказав Гліб.

У дірі показався скуйовджений Олег.

– Хай йдуть, – сказав він Андрію і знову зник.

Той підняв свою зброю і направив її на нас. Смію запевнити, досить точно. Засунувши зброю за пояс і піднявши, як дурні, руки, ми попрямували до дому. У дверях нас чекали дівчатка.

– Все гаразд, – радісно завищали вони, – це Рудий із Глібом, тихі, більше не стріляють...

Зверху спустився Олег. Із-за спини в нього стирчав довгий самурайський меч у лакових піхвах з ієрогліфами. Пусти козла в город... Олег був схиблений на всякій східній екзотиці.

– Ти б краще танку склав, – пробурчав я. – Навіщо тобі меч?

– На стінку повішу. Коли повернемося, – холоднокровно заявив новоявлений самурай. – Розповідайте.

Гліб майже нічого не пам’ятав, і говорити довелося мені. І про стрілянину, і про монстра. І про стріляючу запальничку. До кінця мого плутаного викладу Олег, який до того ходив по кімнаті, різко зупинився.

– Ша, урки! Є версія. Як вам подобається ідея тесту на агресивність? Або чого-небудь у цьому роді...

– А простіше не можна? – змолилася Христина.

– Можна. Розумієте, у нас усіх сидить страх, і у всіх – різний. Я, наприклад, не люблю черв’яків, а Броня, припустимо, черв’яків обожнює, але боїться вампірів. Рудий вампірів любить, сам на упиря змахує, а бійки на вулиці може злякатися, і зі страху поліз воювати. Це все страх особистий. А коли ми разом, то виникає страх колективний. Отакий синдром натовпу. І він багато що здатний продиктувати...

А зараз дивіться. Натовпу підкидають рухомий огидний мазут. Швидше за все, неживий, але хто про це думав?! Загальний страх дає посилку: «Врятуватися!» – і результат не затримався. Рудий спалив ворога лазером, що вмить підвернувся. Страх зажадав зброю, це домінанта будь-якого страху, – і зброя з\\\\\\\\'явилася. Але з появою зброї страх автоматично посилюється, він вимагає дій, – і Гліб, сам не усвідомлюючи цього, починає стріляти по Рудому. Помітьте, не влучаючи в нього! Тобто, наша смерть нікому поки що не потрібна. Рудий не вистрілив у відповідь – і виграв. Обидва залишилися живі. Тільки відлуння Глібових пострілів позначилося в нас – їх двійники обстрілюють дім, і ми відповідаємо їм тим самим. Гліб піднімав пістолет несвідомо, а ми знали, на що йдемо. І над розвідниками з’являється монстр, підсумок нашої агресивності, нашого страху, тільки цього разу – підсумок живий, але не по-людськи живий.

Напевно, якби ми убили двійників, то Горинич зжер би Гліба і Рудим закусив, але нам вистачило розуму дати залп поверх голів, що примусило Глібову запальничку виконувати зовсім не властиві їй функції. Всі знову живі, експеримент продовжується. Тільки не питайте, хто його ставить. Не знаю... Та і знати не дуже хочу... А ось третій етап... Страх повинен примусити нас стріляти в людину. Це вам не дракони, і тим більше не мазут. І піти ми не зможемо – туман не пустить.

– Важко бути гуманістом з пістолетом у руках, – помітив я. – Дуже важко. І жахливо.

– Двійники, – якось дуже сіро сказав Андрій. – Двійники йдуть. Це ми.

Не змовляючись, ми всі підійнялися і тихо вийшли з дому.

Їх було семеро, як і нас. Нас було семеро, як і їх. Олег, Броня, Гліб, маленька Христина, мовчазна Діна. Вічно насуплений Андрій. І я. З таким чудовим пістолетом, зручним, довгим, ну просто... Я побачив чорну дірку дула і вчепився у свою зброю обома руками. Яка тут, до бісової матері, гуманність! Це самогубство...

Коли уві сні за тобою женуться, ноги стають ватяними, тіло не слухається, і час тягнеться довго-довго, ти біжиш, біжиш, а кінця все немає. Краєм ока я помітив, як палець Андрія, що лежав на спуску, почав вибирати слабину гачка. Мій кидок тягнувся цілу вічність, черевики ніяк не хотіли відриватися від землі, і я розумів, що не встигну. Встиг, але не я. Покидаючи лакові піхви, завищав меч, відрубане дуло гвинтівки шльопнулося в бруд, Андрій не втримався на ногах... Ми впали разом. Лежачи на кістлявій спині Андрія, я відчув, що рука моя незвично порожня. Пістолет зник.

Цікаво, хто це придумав так неправильно укладати шпали?.. Я, чортихаючись, стрибав по ним, всоте вислуховуючи балаканину Олега про те, як красиво буде виглядати його прегарний меч на його прегарному килимі на прегарній стіні. Меч був єдиним предметом, який не зник разом із двійниками і туманом. Олег уповільнив кроки і підійшов до мене.

– А цікаво, за що Петька-фарцовщик свій магнітофон одержав? – задумливо протягнув він.

– Та відкупилися вони від нього. Тільки б пішов, – буркнув я, витягуючи черевик із бруду.

...Сизі клапті туману стискувалися за їх спинами, а там, позаду, у сірому пульсуючому коконі чекав Нічий Дім. Він був ситий. Його стан невидимими хвилями розповсюджувався у всі сторони, досягнувши інших Домів, передаючи одержану інформацію. Ні, не інформацію – образи, почуття, відчуття, але і цього цілком вистачало для спілкування. У нестабільній ситуації першою потребою людини стає зброя. Рідкісні виключення тільки підтверджують правило. Одержавши смертоносний подарунок, людина заспокоюється і починає сприймати ситуацію як стабільну. Подарунок – це річ. Зброя – це теж річ. Все.

Дивне, мертве життя засинало в ласкавих обіймах туману, занурившись у рівне очікування, без надій і розчарувань. Він нікуди не поспішав, цей покинутий Дім, який був Нічий...

Генрі Лайон Олді
письменник, м. Харків