— Ти знаєш, що таке хіромантія? — запитав Микола Вітьку.

— Так, чув краєм вуха. — Вітька знизав плечима. — А що?

— А те, що це класна річ! Ціла наука! Знаєш, що по лініях долоні можна передбачити все життя людини? Якщо уміти правильно їх читати, можна все-все дізнатися: що було і що буде.

— Невже?

— Еге ж. Дай-но руку!

Вітька простягнув долоню, немов для рукостискання. Микола одразу вхопив її і, розвернувши долонею догори, примружився.

— Так. Ось це — лінія життя. Щось вона у тебе якась коротка...

— Сам ти короткий, — образився Вітька за свою лінію життя.

— Та постривай! — Микола не випустив руку. — Це нічого страшного. Якщо правильно поводитися, лінія може ще й підрости.

— А що треба робити?

— Розумієш, різні наші вчинки впливають на наше життя. Ось, наприклад, буцнув ти кішку...

— Я не буцаю кішок.

— Ну, це образно: кішку, собаку, або там Юльку за косу смикнув, вона тебе за це укусила.

— Юлька, чи що?

— Та ні ж — собака! У тебе почався сказ, тебе вилікували, але через хворобу життя твоє стало коротшим, і лінія на долоні, відповідно, зменшилася. А ось, наприклад, ти увечері хотів над запилюженою книжкою посидіти, а я, наприклад, покликав тебе гуляти. Ти погуляв, повітрям надихався, здоровіше став і життя собі подовжив.

— А як знати, що треба робити, а що ні? Раптом я на вулицю вийду, а там — маніяк, або ногу на футболі підверну?

— А ось про це все написано у тебе на долоні. Треба тільки вміти прочитати. Почекай, зараз я подивлюся, як можна твою лінію життя подовжити.

Микола витягнув з кишені збільшувальне скло та почав вивчати Вітьчину долоню.

— Ага. Ти можеш не боятися потонути. У тебе буде двоє дітей. І школу ти закінчиш з непоганим результатом.

— Скажи краще, чи викличуть мене завтра на математиці? Так її вчити не хочеться!

— Не викличуть, не вчи. Мені сьогодні нову гру купили, йдемо воювати.

— А не боїшся, що знову програєш? Як минулі чотири рази? — хитро примружився Вітька.

— Ні, не боюся, — усміхнувся Микола і посварив друга пальцем. — У тебе на долоні написано, що якщо ти сьогодні у мене виграєш, то тобі новий велосипед не куплять аж до наступної осені.

Якийсь час хлопці йшли мовчки. Вітька обмірковував сказане другом-хіромантом. Біля хлібного кіоску Микола порушив мовчанку.

— Чуєш, Віть, у тебе гроші є?

— О, добре, що нагадав! Мама просила хліба купити.

— Хліба? Так-так. — Микола узяв Вітьку за руку і пильно подивився на долоню. — Тут сказано, що якщо ти зараз купиш хліба... Ти "кірпічік" хочеш купити?

Вітька ствердно хитнув головою.

— ...то на тебе з даху впаде справжня цеглина! — закінчив Микола із переможним виглядом. Побачивши, що друг розгубився, Микола підбадьорююче поплескав його по плечу. — Купи два заварних, а мамі скажеш, що хліба не було.

— Ні. Може, я тоді круглий куплю... — завагався Вітька.

— Кажу тобі, бери тістечка. У них цукор є, він для мозку корисний. Якщо не візьмеш, завтра погано диктант з російської напишеш. У тебе це на долоні написано!

Вечір пройшов чудово, щоправда, Вітька ледь не забув, що повинен неодмінно програти і в останню мить встиг підлізти під випущену Миколою ракету. І тістечка виявилися смачними. Отже, йдучи додому, Вітька посміхався. Чудова наука, яка дозволяє не робити уроки! Шкода, довелося програти, але новий велосипед цього вартий.

Удома його зустрів молодший брат Ромка. Він якось дивно подивився на Вітьку, немов благаючи про щось.

— Розповідай, — дозволив той.

— А мені не можна, — одразу ж відгукнувся брат. — Це секрет!

— І довго ти його зберігатимеш?

— Я його вже цілий день зберігаю. А тато сказав, що я не маю тобі розповідати аж до твого Дня Народження, — сказав Ромка й демонстративно відвернувся.

— І що ж мені подарують?

— Велосипед. Тільки нікому не кажи!

Велосипед! У Вітьки подих забило від захоплення.

— Новий, красивий, з рифленими шинами, ресорами та вісімнадцятьма швидкостями, — доповів Ромка.

— Стривай-но, а коли тато його купив?

— Позавчора вранці, а я сьогодні випадково побачив у гаражі.

— Позавчора? То що ж це виходить, я міг Миколі не програвати?

Ще більше підозр закралося Вітьці у голову, коли він наступного дня отримав двійку з математики. І щодо диктанту в нього були сумніви. Добре виспавшись, інтуїція запізніло підказувала хлопцю: у слові «истчо» все ж таки повинно бути менше літер, ніж він написав. Отже на кінець уроків настрій у Вітьки був кепський.

— Ну що, пішли грати? — запитав Микола дорогою додому.

— Уроки вивчатиму, — похмуро відповів Вітька.

— Годі тобі! Дивися! — Микола схопив Вітьчину руку й тицьнув йому в долоню пальцем. — Ось ця лінія каже, що завтра тебе точно не викличуть. Хіромантія — одна з найточніших наук! Точніше за математику! А якщо ти не підеш до мене... — додав Микола, позираючи на скептичний вираз обличчя приятеля. Вітька його не дослухав:

— Я теж знаю одну хорошу науку, фізіогноміка називається. За її допомогою можна все розповісти про людину по її обличчю. Ось дивлячись на тебе, я можу точно сказати, що скоро у тебе засвітиться «ліхтар» під оком.

— Точно? — насторожився Микола.

— Точно.

— А від кого?

— А від мене!

Увечері, сидячи за підручниками, Вітька думав, що точніше за математику науки не існує. Хіромантії вірити не можна, та й фізіогноміка обдурила — Микола отримав не лише «ліхтар», а ще й велике червоне вухо.

Юрій ПУСОВ