Продовження. Початок («Експедиція ХХІ» №4 (82) 2009)

Свідомість поверталася повільно. Важкі поштовхи серця тупим болем відбивалися у голові. Олег відчував, що лежить на вузькому ліжку зовсім голий, прикритий лише легким простирадлом. Груди разом з ліктями, коліна та гомілки стягували широкі еластичні паски, притягаючи його до вузького ліжка. Було прохолодно. Десь, ніби крізь вату, почувся знайомий жіночий голос:

Схоже, він приходить до тями, Траніхіїле, а я вже злякалася, що ти і цього разу перевищив дозу.

— Це було б неприємно. Скільки вже можна витратними матеріалами розкидатися? — сказав незнайомий Олегові чоловік, у якому він, крізь затьмарену свідомість, насилу впізнав того, хто вмовляв його здати аналіз крові. — Я вже замахався розшукувати молодих бомжиків із потрібним хромосомним набором, а потім, коли раз у раз результати виявлялися неякісними, позбуватися їхніх тіл. Та й хвороб у тих безпритульних безліч — довго не витримували!

Зате їх ніхто не шукатиме. — Знову заговорила жінка. — А у цього є рідні та друзі. Он вже скільки разів йому на мобільний телефонували!

— Не хвилюйся, Ратрі, не хвилюйся. Сьогодні ми все неодмінно закінчимо, і він сам, під твою диктовку, слухняно зателефонує додому. Всі мої попередні досліди не були даремними, дякувати тим безпритульним небіжчикам. Тепер я знаю оптимальний склад розчину та його точне дозування. Думаю, що цей екземпляр нарешті буде дуже працездатним, хоча б якийсь час.

— Говори тихіше. — Олег почув, як жінка наблизилася до нього. — Він, можливо, вже чує нас.

— Ну то й що? Тепер без нашого дозволу твій курваль ані слова не вимовить, ані кроку не ступить — цілковита підпорядкованість. Ти молодець, що заманила саме його: у нього просто унікальні біогенетичні параметри та стан здоров’я.

Олег відкрив важкі повіки — одразу по очах боляче різонуло яскраве світло потужних ламп під стелею. У судинах мозку гідравлічним ударом прокотилася нова хвиля тягучого болю. Куди там тому похміллю! Занудило.

Доброго ранку, як почуваєшся? — У жінці, яка звернулася до нього, він ледь упізнав свою клієнтку Людмилу. Вона, так близько колись ним знана, тепер була якоюсь зовсім іншою — незнайомою і чужою. Людмила стояла, спираючись на бильце офісного крісла з високою спинкою, в якому сидів чоловік у зеленавому лікарському халаті.   

Тепер Олег міг краще його роздивитися: звичайної статури, рідке кучеряве волосся рудого кольору, маленькі водянисті примружені очі, м’ясистий ніс, що навис над тонкими губами, черевце, руки — з короткими пальцями, але широкої кістки, — вочевидь, сильні. Людмила ж дивилася на Олега якимось відстороненим поглядом і в той же час зацікавлено, немов уперше бачила.

— Хлопець спробував поворухнутися, але паски, якими він був припнутий, немов живі відреагували на це, трохи міцніше стиснувши тіло. Його ліжко нагадувало один з тих пристроїв для виконання смертної кари у газовій камері або за допомогою отруйних ін’єкцій, які часто показують в американських фільмах. Приміщення, в якому він знаходився, нагадувало дуже сучасну медичну лабораторію. Незнайомець натиснув якусь кнопку у бильці свого крісла, і верхня частина моторошного ліжка разом з верхньою половиною тіла заручника повільно піднялися. Тепер Олег напівсидів.Тобі, мабуть, недобре. Нічого, зараз минеться. — Незнайомець несподівано стрімко підхопився зі свого крісла, підійшов до скляної шафи і дістав звідтіля якусь велику колбу, налив з неї у пластикову склянку темно рожевої рідини і підійшов до ліжка. — Це слід просто випити.

— Не буду я нічого пити… — Олег лише зараз зрозумів, що його давно мучить сильна спрага.

— От зараз ми і перевіримо, як діє біоінформаційна речовина. — Людмила розсміялася жорстким неприємним сміхом. Такого від неї Олег ніколи ще не чув — він весь здригнувся, під грудьми стало холодно і порожньо. Липкий страх паралізував мозок. Наступної миті він відчув, що верхній пасок, яким були стягнуті груди та лікті, раптом зісковзнув із нього.

— Бери і пий. — Чоловік підійшов до нього, тримаючи у правій руці пластикову склянку, а у лівій — сильно видовжений пульт, схожий на прилад дистанційного керування телевізором. Олег лише крутнув головою, зціпивши зуби. Але наступної миті з жахом побачив, що його права рука сама собою потяглася до рожевого питва. Чоловік засміявся, вишкіривши несподівано рівні й неприродно білі зуби. Він щось натиснув на пульті і вже ліва рука хлопця піднялася, аби взяти склянку. Олег, лише думкою відчайдушно опираючись власним неслухняним рукам, узяв ними обома склянку і випив приємний на смак, кислувато-солодкий холодний напій. Спрага та біль одразу помітно вгамувалися.

— Так, чудово! — Чоловік переможно поглянув на Людмилу. — Тепер подивимося, як він здатний виконувати складніші дії.  — Два  інші паски звільнили тіло хлопця, але він продовжував напівлежати на своєму моторошному ліжку. — Ну що ж ви, молодий чоловіче, — час вставати. — Незнайомець пальцем поманив його до себе. Олег спробував підвестися, але майже одразу впав — сильно заніміли м’язи  ніг. Скільки ж він був непритомним?... Думка пройшла якось стороною, ніби він думав про когось стороннього, майже незнайомого. 

— Підводься, підводься, курвалику. — Людмила подала йому джинси та сорочку. — Одягайся. Тепер матимеш багато роботи, а часу тобі на неї Господь, точніше його посольство у Дніпропетровську, залишає зовсім мало.

Олег натягнув джинси та сорочку. Потім ноги мимоволі самі понесли його до передпокою, де він колись давно, ніби у минулому житті, залишив власну барсетку.  Діставши гребінця, став перед дзеркалом розчісувати своє темно-русяве волосся. Воно, ще вранці коротке і стильно зачесане, тепер виглядало занадто довгим, сплутаним та масним. Щоки вкривала довга щетина. Позаду у дзеркалі було видно, як рудий чоловік під схвальними поглядами Людмили натискає щось на пульті. Потім дистанційне керування перебрала вона, і Олег раптом кілька разів присів перед дзеркалом, а за мить обернувся до жінки і, розтягнувши рота у тупій посмішці, сказав чужим голосом, без жодних інтонацій:Все, що забажаєте, моя пані!

— Слід говорити: «моя панно!» — задоволено сміючись, озвалася Людмила.

— Ратрі, це занадто дорога іграшка. Припини пустувати. Нам ще слід багато чому навчити цього новоспеченого гомункула*. Нехай іде до ванної, потім його слід добре нагодувати — а тоді вже й почнемо готувати його до виконання першого завдання. І не забудь про те, що він має подзвонити додому, аби його там, гляди, не почали шукати з міліцією. Цей пульт призначено лише для здійснення кількох механічних операцій, коли ж ми приступимо до виконання основних завдань, то управління буде здійснюватися за допомогою міні-комп’ютера.  

Нічний парк Тараса Шевченка зустрів їх темрявою, крізь яку ледь пробивалося світло поодиноких ліхтарів. Повітря тут було трохи свіжішим, ніж на проспекті. Від води тягнуло вологою. Чим далі двоє юнаків, сторожко озираючись, заходили вглиб алеї, прямуючи вниз до Дніпра, тим віддаленішими були звуки міста. Ось вже і ледь помітний прохід у кущах. Вони звернули з алеї і опинилися на невеликій галявині, освітленій лише місяцем, який час від часу закривали легкі весняні хмари. У цьому мінливому світлі тіні здавалися живими, за кожним деревом чи кущем ввижався хтось підступний і небезпечний. Якоїсь миті здалося, що чути легкі кроки. Хлопці миттю вклякли на місці, але більше нічого не шурхотіло, і вони трохи заспокоїлися.Я заникав його  десь тут. — Один з юнаків присів і почав обмацувати руками траву під кущами. — Ні біса не видно. Давай ліхтарика.

— Ден, а може, ну його? — Відповів високий ламкий голос. — Раптом у тому портфелі є щось дуже-дуже важливе? Нас вистежать, упіймають, відгамселять, а потім вб’ють!

— Гусику, не мели дурниць! Тобі ж Макак сказав, що там просто якийсь сувенір, що дуже потрібний одному крутелику. Нам він ні до чого, а коли принесемо портфеля Макаку, то він нам по куску відвалить. Уявляєш, скільки можна буде на автоматах грати? Кросівки мені купимо, а тобі джинси... Не сци, давай вже ліхтаря.

По галявині забігало біле коло світла, яке за мить вихопило з темряви кілька зів’ялих гілок бузку. Відкинувши їх, Ден витяг великий чорний целофановий кульок та дістав із нього темно-коричневий, крокодилової шкіри портфель з блискучими золотими замками. Ну от і все, — з помітним полегшенням зітхнув він. — Можемо йти до Макака.

—  Дене, а може хрін із тим Макаком? — знову заговорив Гусик. — Лише сам цей портфель знаєш, скільки коштує? А може, у ньому гроші або коштовності? Недаремно ж Макак заборонив нам туди заглядати. Давай хоч одним оком позиримо! А Макак, він такий ушльопок, що і обдурити може, ти й сам знаєш!

— Воно-то так, але мене стрьомає із ним зв’язуватися. Ходімо. Ти ж сам щойно казав, що тут може бути щось таке, за що й вбити можуть. — Ден рушив у бік алеї.

— Дене, будь ласочка! — заканючив Гусик, заступаючи йому шлях. — Ми лише краєм ока і одразу ж — до Макака. Ну давай!

— От блін! Ну звідки ти такий цікавий узявся? — огризнувся Ден.

— Сам знаєш, з Навамаасковскаа. — Трохи позбувшись страху, Гусик говорив впевненіше, навіть грайливо і весело.

— Ну, давай спробуємо, тільки дивись-но мені, коли бодай хоч словом Макакові прохопишся — приб’ю, — погодився Ден, якому й самому кортіло зазирнути у вкрадений  портфель. Він натиснув на замки. Гусик також нахилився над трофеєм. — Не відкривається, мабуть, ключами замкнено... — зітхнув Ден.

— Так, панове малолітні злодюжки, ключами. — Притишений басовитий голос пролунав над галявиною із несподіваністю сигналізації у супермаркеті, коли здається, що вкрадений батон або пару яблук вже безперешкодно пронесено крізь раму безпеки.

Ден із Гусиком побачили, що стоять в оточенні трьох чоловіків. Старший з них, який заговорив до юнаків, був середньої міцної статури, сивий із вислими білими вусами та бровами. На вигляд років під шістдесят. Двоє інших виглядали цілком однаковими — не відрізнити одне від одного — близнюки. Високі, зовсім молоді, широкоплечі, одягнені у чорні тонкі светри та чорні ж джинси. Вони миттю схопили Дена із Гусиком за плечі міцними, немов лещата, руками. Ну що ж, ходімо — розповісте, навіщо поцупили цього портфеля, — тихо й повільно, аж мороз пройшов по спинах хлопців, мовив вусатий. Вихопивши портфеля із тремтячих рук Дена, він швидко відкрив його ключем на ланцюжку та одразу полегшено зітхнув. — Слава Богу, контейнер на місці. Беріть їх, — наказав молодшим своїм супутникам, — та рушаймо.

— Дядечку, пустіть... — спробував за звичкою канючити Гусик, але враз замовк, отримавши по потилиці важкою рукою одного з близнюків.

Їх швидко повели темною алеєю униз до Дніпра, туди, де темрява була вже зовсім густою. Дорогою старший енергійно щось говорив у мобілу короткими, рубаними наказовими фразами.

Олег сидів на великому ліжку, застеленому темно-синьою шовковою білизною. З вікна пентхаусу було видно, як повз високий берег Монастирського острова із церквою на ньому, угору Дніпром, іде, долаючи повільну течію, великий білий корабель. Над водою шугали чайки, час від часу стрімко пірнаючи чи то за рибою, чи то за кормом, який кидали пасажири річкового лайнеру з корми. Олегові було байдуже до тієї картини та і взагалі до усього на світі. Він навіщось механічно перебрав у пам’яті події останньої доби: за наказом Людмили викупався та поголився, подзвонив матері, без інтонацій збрехавши їй, що нібито протягом усього тижня, коли від нього не було звісток, вивчав нові способи розповсюдження «Трамалайфу» на закритому тренінзі. Телефонний зв’язок там був під забороною задля кращого психологічного занурення у тематику тренінгу та контакту з викладачами. Подякував мамі за те, що вона не звернулася до міліції у його пошуках, і сказав, що додому повернеться нескоро — справи фірми вимагають відряджень. А ще він дістав підвищення по службі. Мама заспокоїлася. Майже.   З тобою стало зовсім нецікаво трахатися, — його клієнтка Людмила ліниво потяглася на ліжку, — ніби на механічну ляльку перетворився. — Вона провела долонею від його шиї до паху. — А такий класний був. Доведеться шукати іншого. Вставай та одягайся. — Людмила простягнула руку до пульту, і Олег підвівся та почав натягати одяг. — Зараз іди униз. Траніхіїл вже чекає на тебе. — Вона знову тицьнула пальцем у пульт, і він слухняно вийшов на сходи, які вели вниз, до лабораторії.

Ще на сходах стало чути, як унизу голосно волає чийсь чоловічий голос. З гори було  видно Траніхіїла, який сидів у своєму кріслі. Його обличчя, зазвичай жовтувате, цього разу було блідо-сірим. Поряд з ним Олег побачив якогось чолов’ягу: товстого, маленького, з великою головою, на якій виблискувала кругла, червона лисина, обрамлена залишками хвилястого чорного із сивиною волосся. На його великому носі ледь трималися окуляри у масивній роговій оправі з товстими скельцями, розстебнутий коричневий піджак, який ледь не тріщав на спині і боках, був одягнений на білу сорочку без краватки. Товстун бігав по лабораторії на коротких ногах у бежевих штанях і коричневих лакованих туфлях на високих підборах і мало не ридав, звертаючись до Траніхіїла:...зник, зник без сліду! Ми вже усе місто перерили у його пошуках. Я ж тримав його у власному сейфі, в себе в офісі, який дуже надійно охороняється. Можливо, у вас є запас тієї речовини, як там вона зветься... біоінформаційна культура, або її можна синтезувати ще раз?

— Якове, — крижаним тоном заговорив Траніхіїл, — згідно з нашою угодою із вашим шефом за збереження у таємниці результатів моїх досліджень відповідаєте ви. Я передав вам контейнер із першим зразком синтезованої культури, і ви мали негайно доправити його до свого шефа. Натомість ви навіщось поклали його до консервної банки, яку звете своїм сейфом, і тепер просите мене прикрити вашу недорікуватість. Проблема не в тому, чи можу я повторити дослід, хоча він дуже, дуже дорого коштує. Річ в іншому: ця речовина є... — Цієї миті Траніхіїл помітив присутність Олега, який не криючись зійшов зі сходів та мовчки зупинився посеред лабораторії. Траніхіїл перервав сам себе, вказавши на хлопця коротким пальцем. — Ось, до речі, перший дієздатний експериментальний зразок універсального виконавця, створений за допомогою біоінформаційної культури. Для запуску серійного виробництва таких виконавців і потрібна та речовина, яку ви загубили. За яких обставин, Якове, ви втратили контейнер? Розповідайте дуже детально.

— Я лише на дві доби лишив його у себе в офісі, — відповів товстун, відходячи подалі від незворушного Олега, — бо не мав можливості одразу вилетіти з Дніпропетровська до шефа — була затримка із отриманням дипломатичного паспорту. Самі ж розумієте: такий багаж можна перевозити через кордон лише як дипломатичну пошту. Сьогодні ж, коли все вже було залагоджено і на мене чекав чартерний літак, я приїхав до свого офісу — це на проспекті Карла Маркса, — відчинив свій сейф і побачив, що контейнер безслідно зник. При цьому гроші та коштовності, які там зберігаються, всі на місці. Я перелічив і одразу ж приїхав до вас.

— Отже, ви насправді не знаєте, коли саме із сейфу зник портфель: день, два тому, чи сьогодні? — загарчав Траніхіїл.

— Ні, я… — Товстун замовк.

— Якове, ви ідіот! Як можна було довірити таку цінну річ сейфу? Звісно ж, ваша хвалена охорона нічого не знає! Сподіваюся, що ви хоча б до міліції не зверталися.

— Ні-ні, звісно, ні. Яка може бути міліція — я ж  розумію! — увесь зіщулився Яків. — А от щодо охорони… У мене працював один молодий чоловік. З дуже хорошими рекомендаціями, чемний, вихований, сумлінний, але сьогодні вранці він не вийшов на роботу і його телефон поза зоною досяжності.

—  З того, що ви розповіли, є зрозумілим: проти нас почав грати хтось доволі серйозний. Добре, що я встиг створити хоча б перший зразок. Ну, що ж, Олеже, — повернув Траніхіїл обличчя до незворушного хлопця, — схоже, що першим завданням для тебе буде пошук твоєї ж власної крові, яку вкрали у цього нездари. Якове, розповідайте усе, що знаєте про того охоронця.

Далі буде...

* Гому́нкул, гому́нкулус (лат. homunculus) — в уявленнях середньовічних алхіміків істота, подібна до людини, яку можна створити штучним шляхом.