Продовження. Поч. у № 4 (82) та № 6 (84)

Олег байдуже спостерігав за Траніхіїлом, який, час від часу звіряючись із пожовклим папірцем, що був списаний дивними квадратними літерами, блискавично бігав пальцями по клавіатурі комп’ютера, набираючи чималий текст. Поруч по лабораторії так само бігав спітнілий опецькуватий Яків, заламуючи руки та хекаючи від хвилювання й страху. Товстун, утім, ретельно оминав Олега, боязко позираючи на нього здалеку. Зрештою Траніхіїлові набридла метушлива паніка його спільника, і він гримнув, аби той сів і не заважав зосередитися.

— Ви що, не бачите: мені треба передрукувати складне заклинання на давньоарамійській мові, а потім повісити його он на того лобуряку? — Траніхіїл хитнув головою у бік непорушного Олега, немов парубок був предметом інтер’єру.

— Це ж як? Ви хочете сказати, що з допомогою комп’ютера можна використовувати стародавні містичні традиції та практики?

— Саме так, але лише за допомогою створеної мною біоінформаційної речовини, контейнер із якою ви так бездарно втратили. — Траніхіїл востаннє поглянув на текст, на мить завмер, а потім впевнено тицьнув коротким середнім пальцем правої руки клавішу "Enter", закінчуючи у такий спосіб цю дивну процедуру. — Має минути хвилин п’ять, поки програма заклинання інсталюється у нашому дорогому хлопчикові. Між іншим, цей парубок тепер і справді дуже й дуже дорогий. Я б сказав, просто коштовний. Зараз Олежка коштує у сотню разів більше, ніж хімічно чиста платина такої ваги, як він сам. Це перший у світі екземпляр... — У словах Траніхіїла відчувалася гордовита самовдоволеність результатом свого експерименту, але він ураз спохмурнів. — І от тепер, через вашу недорікувату необачність, Якове, я мушу ризикувати ним, бо окрім Олега ніхто краще й швидше не відшукає біоінформаційну речовину, виготовлену з його ж власної крові. А без неї серійне виробництво таких от безвідмовних біороботів неможливе. Якщо із цим гомункулом щось трапиться, шеф вас у живих напевне не залишить. Дуже, дуже витонченим способом він позбавить вас вашого нікчемного життя. Та і я особисто допомагатиму йому у цій справедливій справі.

— Ну навіщо ви кажете такі жахливі речі, Траніхіїле? Скажіть краще: а як же можна цю „коштовність” убезпечити? — тремтячими губами проплямкав Яків.

— Пошлеш за ним назирці своїх довбанутих охоронців, — пролунав низький жіночий голос зі сходів угорі. Звідтіля спускалася Ратрі, яку Олег ще донедавна знав як свою заможну клієнтку Людмилу. Вона щедро платила йому за екскорт-послуги — простіше кажучи, за якісний секс на першу її вимогу. — Це ж не зашкодить пошукам, Траніхіїле?

— Не знаю, Ратрі, не знаю, але іншого виходу немає, — насупився той, знову зі зневажливою неприязню ковзнувши поглядом по Якову.

Ратрі-Людмила у своєму халаті кольору індиго лінькувато пропливла повз Олега і, спершись на спинку шкіряного офісного крісла, за яким сидів Траніхіїл, зазирнула у його монітор.

— Ну як, програма працює без збоїв, тандем відбувся?

— Зараз видно буде. — Траніхіїл поглянув на шкалу інсталяції, яка зеленими прямокутниками показувала швидкість процесу. — Ну от і готово. — Він взявся за комп’ютерну мишку, уважно дивлячись на Олега.

Хлопець повільно повернувся і не поспішаючи рушив до передпокою. Траніхіїл увесь напружився, уважно слідкуючи за його діями. Олег зупинився, немов щось пригадуючи, тоді ж упевнено підійшов до своїх модних туфель та взув їх. Потім уважно оглянув себе у дзеркалі, поправив зачіску та сорочку, поклав до барсетки пачку своїх сигарілл "Кінг Едвард" і взявся за ручку дверей. Та раптом зупинився, щось шукаючи очима. Ратрі, простеживши за його поглядом, підійшла до туалетного столика, взяла звідтіля флакон з Олеговим улюбленим одеколоном "Givenchy" й простягнула колишньому коханцеві. Парубок вдячно хитнув головою, пшикнув собі на обличчя та сорочку і спокійно мовчки вийшов, акуратно причинивши двері. Перезирнувшись із Ратрі, Траніхіїл полегшено зітхнув.

— Він, схоже, швидко відновлює побутові та соціальні навички. Тандем відбувся! Це дуже добре — мине трохи часу, й поведінку нашого біоробота неможливо буде відрізнити від поведінки пересічних людей. Так, Якове, тепер слухайте мене уважно. — Траніхіїл обернувся до товстуна. — Ось вам кілька фотографій Олега. Дасте це зображення вашим охоронцям, і вони будуть наглядати за ним, але нехай в жодному разі не підходять до нього близько. Пересування нашого об’єкта містом ми будемо відстежувати ще й за допомогою пристрою, подібного до GPS, як в автомобілі. На електронній карті Дніпропетровська буде видно, куди він прямує, тому необхідності підходити до нього близько немає. Головне — не проґавити моменту, коли наш робот візьме слід контейнера з біоінформаційною речовиною. Думаю, що ми зрозуміємо це з його поведінки: він почне рухатися по прямій, максимально скорочуючи собі шлях до контейнера. З цієї миті він нагадуватиме божевільного або одержимого. Зрештою, він впреться у якусь стіну, двері або іншу перешкоду й таким чином вкаже нам місце знаходження контейнера. А от далі вже справа ваших охоронців. З моменту, коли ми знатимемо, де контейнер, я поверну Олега сюди, а ви — за допомогою своїх головорізів подбаєте, аби сюди ж повернувся й контейнер. І пам’ятайте: він коштує мільярди, тому з можливими втратами з будь-чийого боку можете взагалі не рахуватися. Вам усе зрозуміло?

Олег упевнено йшов набережною Дніпра. Він не розумів, куди й навіщо прямує, але знав напевне, що має важливу мету. Про це йому сказав Порадник.

Коли Олег прокинувся у лабораторії Траніхіїла, то за пару годин зрозумів, що у його тілі поселився ще хтось. Спочатку присутність заселенця була майже не помітною. Він виявляв себе лише у ненав’язливих порадах: "поглянь туди", "візьми це", "піди сюди"... Але Олег швидко збагнув, що йому приємно, а головне — корисно коритися своєму невидимому другу. Коли хлопець робив те, що він йому підказував, то фізично відчував щось приємніше за оргазм, і його ще й дуже хвалив Траніхіїл. Олегові зовсім не потрібно було думати, непокоїтися чи перейматися. Він сам вигадав для невидимки ім’я — Порадник. Поступово вони стали вести поміж собою довгі і цікаві розмови. Порадник розповів Олегові, що тепер вони завжди житимуть лише разом і що сенсом такого життя є Служіння.

Але сьогодні Олег відчув, що Порадник раптом перетворився з лагідного та стриманого на сильного й вольового. Водночас і до Олега повернулися усі звичні бажання та настрої, які були йому притаманними до заселення Порадника. Він став схожим на себе колишнього — курваля за викликом. "Тандем відбувся" — згадалися чомусь слова Ратрі. І він знав, що це дуже добре! Це просто супер, коли у тобі одному є, насправді, аж двоє. Це Сила!

Він оком досвідченого знавця позирав на красивих дівчат, які йшли йому назустріч цілими отарами — весняної пори на Дніпропетровській набережній їхня концентрація на метр квадратний найбільша в Україні. Підійшов був до ятки, де у холодильнику стояли пляшки та банки із пивом, але Порадник заборонив його пити, і хлопець, звісно, його послухав, задовольнившись морозивом, — теж кайфово. А от проти того, щоб випалити сигаріллу, Порадник не заперечував.

Пихкаючи ароматним димком, вони підійшли до мосту, який веде на Монастирський острів. Спочатку Порадник повів Олега до храму, який, наслідуючи знаменитий Спас на Нерлі, прикрашав високий мис на острові. Потім — у протилежний бік, до нудистського пляжу. За кущами на пляжі парубок побачив кілька оголених постатей, серед яких лише двоє — дівчина та хлопець спортивної статури — виглядали цілком естетично і природно на тлі свіжої зелені та блакитної води. Іншим ліпше було б не оголюватися.

Відзначивши це разом із Порадником, Олег, за його наказом, швидко підійшов до краю води. Щось дивне відбувалося із невидимкою: він раптом примусив парубка бігти до верхнього краю острова, тоді миттєво розвернув у зворотний бік. А потім... Голі відпочивальники повибігали до самісінької води й почали голосно репетувати та вимахувати руками, показуючи на воду.

Ден та Гусик на тремтячих ногах підтюпцем бігли поряд із сильними парубками-близнюками, які, міцно тримаючи переляканих юних злодюжок за руки, тягли їх нічною алеєю униз до Дніпра. Гусик від жаху почав скавулити тонким голосом, але, отримавши добрячого стусана межи плечі, замовк. Чулися лише його придушені схлипи.
Вони перетнули проїжджу частину набережної, по якій стрімко пролітали нечисленні у цей час автівки, і спустились униз до самого берега. Ден сподівався на березі привернути увагу перехожих, але виявилося, що і тут цілком порожньо, темно та страшно.

— Дядечки, не вбивайте нас, будь-ласочка! — заканючив нажаханий Гусик.

— Помовч, — спокійно сказав старший чоловік, вдивляючись кудись у напрямку протилежного берега.

Він взяв ліхтаря в того з близнюків, який тримав Дена, та послав у темряву три подвійні спалахи. За хвилину десь на середині річки спалахнули такі самі сигнали у відповідь. До берега почала стрімко наближатися цятка яскравого світла, стало чути й звук працюючого двигуна, що наближався. Ще за хвилину до кам’яних сходів набережної хвацько підрулив великий темно-синій моторний човен. Швидше, його можна було б назвати навіть яхтою.

— Ой, не то-о-опіть нас! — знову заволав Гусик.

Стусан цього разу не подіяв — хлопчака била сильна істерика. Тоді його конвоїр дістав із кишені сліпучо білу у світлі ліхтаря носову хустинку і одним рухом запхав її Гусикові глибоко до рота. Той вмить замовк, лише з широко розкритих очей котилися великі сльозини.

— Будеш репетувати — і тобі таке саме зробимо, — зиркнув старший на Дена, і той лише мовчки хитнув тонкою шиєю.

З суденця скинули трап, і пацанів попідруки підняли на борт. У цілковитій мовчанці їх силоміць примусили сісти на підлогу, і яхта, заклавши хвацький віраж, помчала кудись повз міські вогні.

Шлях виявився не дуже тривалим. Не минуло й півгодини, як яхта пришвартувалася біля правого борту доволі великого корабля. Спостережливий Ден відзначив, що це двопалубне судно, метрів із 30 завдовжки. Їх так само мовчки примусили вилізти по блискучому та холодному металевому трапу-драбині на борт. "Любка Вседрючка" — прочитав Ден на рятувальному крузі, що висів на палубній огорожі, ім’я відомої естрадної хлопцетітки-провідниці. Отже, так зветься це судно. А коли вже підняли на борт, то вбивати їх не збираються — майнула у нього радісна думка. А наступною була: "Їдло, хавчик!!!" — з камбузу линув запах смажених котлет та борщу. Ден  згадав, що у них із Гусиком з ранку ж ріски у роті не було.

Але частувати злодюжок не поспішали. Їх відвели до якогось темного, без жодного ілюмінатора приміщення і там замкнули.

— Ой, що ж із нами буде? — одразу ж занив Гусик, ледве йому вдалося витягти кляпа.

— Замовкни, сцикун, — зло процідив Ден, аби приховати власний переляк. — Коли вже нас не викинули на фарватері з торбою каміння на шиї, то будуть, мабуть, допитувати про того портфеля. Давай домовимося, про що їм брехатимемо.

— А може, ліпше правду? — несміливо промовив Ден.

— Що? — знову визвірився Гусик. — Про те, що Макак показав нам машину того вусатого і наказав тобі кинутися йому під колеса, коли він буде виїжджати зі стоянки біля офісу, і прикинутися, що він тебе збив, а мені, коли вусач вискочить з машини, аби допомогти, схопити з сидіння портфель і чимдуж разом з тобою "робити ноги"? От за це нас точно вб’ють. Якщо не вони — тоді Макак. Та й лохуваті ці гади. Якби серйозно збиралися докопуватися, то розсадили б нарізно — менти так завжди роблять. Будемо щось вигадувати.

— І хто ж такий той Макак? — пролунав страшно знайомий обом хлопцям голос.

Залізні двері — не ті, крізь які завели хлопчаків до цієї темної комірчини, а у протилежній стіні — раптом відчинилися і приміщення освітилося  яскравим світлом, що линуло з розкішно вбраної кімнати. Виявилося, що їх просто зачинили у темному коридорчикові — переході між палубою та кают-компанією.

— Ой! — лише й спромігся вимовити Гусик та і присів, зіщулившись у кутку в очікуванні стусанів.

Ден побачив перед собою того ж сивого чоловіка із козацькими вусами. За ним стояли міцні красені-близнюки, а віддалік ще один чоловік — середнього віку, стрункий шатен, вдягнутий у чорні брюки та сорочку, вишиту білим по білому.

Досвідчений Ден, якого вуличне життя навчило шкурою відчувати небезпеку, шостим чуттям збагнув: нічогісінько їм тут, насправді, не загрожує. І йому миттю нагадав про себе голод — на великому столі кают-компанії було накрито розкішну вечерю.

Хлопці вперше у житті бачили таку красу.

Відірвавши погляд від столу, Ден помітив, що біля круглого ілюмінатора на окремому низькому столику стоїть — відкритий та порожній — той самий клятий шкіряний портфель із золотими замками, через який вони сюди потрапили, — бодай би він провалився.

— Розклбд такий, — сказав старший. — Зараз добре вмиваєтеся під наглядом Всеслава та Мечеслава, — він очима вказав на близнюків, — а потім будемо вечеряти, і ви нам усе старанно та щиросердечно розповісте.

— Ратрі, негайно йди сюди! — У голосі Траніхіїла звучало сильне здивування. — Дивися!

— Він що, купатися поліз? — Жінка із подивом дивилася на екран монітора. — Так ніби ще рано — вода холодна.

Цієї миті почувся дзвінок мобільного. Траніхіїл схопив трубку й почув голос Якова. Той давився панікою, добре долитою жахом:

— Він хоче втопитися!!!

— Якове, біс вас забирай, Олег не може втопитися чи якось інакшим чином накласти на себе руки. Поясніть, що відбувається! — гаркнув Траніхіїл.

— Він прямо в одязі стрибнув у воду й поплив на середину річки. Його вже несе сильною течією вниз Дніпром. Ми не думали, що він зробить таке, і не маємо під рукою моторного човна чи катера, щоб плисти за ним.

- У ресторації "Леонардо" є гелікоптер. За будь-яку ціну умовте господаря, щоб він вас..., ні, не вас — мене підняв у повітря. Ми відстежимо його рух згори. Твій курваль узяв слід, — вишкірив він зуби, посміхаючись до Ратрі.

Далі буде...

Костянтин Матвієнко
письменник