(Продовження. Початок у № 4 (82), № 6 (84) та № 9 (87)

Вода була прохолодною, а весняна течія стрімкою, втім це не заважало Олегові ясно бачити перед собою мету — білий корабель, що стояв на якорі ближче до лівого берега Дніпра. Вже можна було прочитати назву судна, виведену золотавими літерами на борту, — "Любка Вседрючка". Порадник у Олеговій голові заходився нетерпляче підганяти його, але течія на фарватері різко посилилася і плавця почало зносити. Намоклий одяг обтяжував його дедалі більше. Дихання збилося, та Олег з останніх сил плив далі. Він скинув туфлі та зірвав із зап’ястку барсетку, які стали дуже заважати. Порадник спробував було підбадьорювати плавця, але відчувалося, що знесилення хлопця усе більше лякає його. До судна лишалося зовсім трохи.

Колись — у минулому житті, працюючи рятувальником на пляжі у Кременчуці, Олег добре засвоїв правило: паніка потопаючого ні в якому разі не повинна передатися тому, хто намагається його врятувати. У крайньому разі слід легким ударом примусити панікера втратити свідомість, а тоді непритомним тягти до берега. Та зараз Порадник почав панікувати першим, змушуючи Олега робити зайві рухи і через це втрачати ще більше сил. Парубок спробував перекинутися на спину, щоб трохи відпочити, та, не встигнувши вдихнути, занурився під воду з головою. Його тягло на дно. Відчайдушним рухом Олег спробував випірнути, але несподіваний вереск переляканого Порадника на єдину мить паралізував волю. Не вистачило саме цієї миті. Коли Олегові здавалося, що він вже дістався поверхні і може зробити ковток повітря, він на повні легені вдихнув... дніпрової води. Спалах зеленого вогню скаженим болем різонув мозок. Останнє, що він почув, був несамовитий вий Порадника.

Ден прокинувся від того, що сонячний промінь крізь ілюмінатор світив йому прямо в обличчя. Хлопчина одразу не збагнув, де знаходиться, але запах свіжої постільної білизни та її приємний дотик до його незвично чистого тіла враз нагадали про події минулого дня. Навпроти у такій самій вузькій корабельній люльці сопів уві сні Гусик. Ден перевернувся на інший бік, ховаючи обличчя від світла, і збирався ще поніжитися у цих розкошах, але почув, як клацає замок металевих дверей. Хлопець накрився із головою тонкою ковдрою, не забувши лишити собі шпаринку для спостереження, й завмер.
Він почув, як хтось, увійшовши до каюти, відчинив ілюмінатора. До приміщення разом із вологим свіжим повітрям одразу ж увірвався віддалений шум міста, крики чайок та гучний звук моторного човна. Це торохкотіння миттю нагадало Денові весь пережитий минулої ночі жах. Поглянувши крізь шпарину, він побачив, що у каюті порається котрийсь із тих здорованів-близнюків — Всеслав або Мечислав, — які учора впіймали їх із Гусиком у парку Шевченка з викраденим портфелем. Дідько лисий розбере, хто з них: вони ж однаковісінькі, ті близнюки. Десь угорі на палубі раптом пролунав різкий крик:

— Людина за бортом!
 

Не встиг Ден збагнути почутого, як здоровань вже вибіг з каюти. Хлопчина сів у люльці і побачив, що Гусик також звісив одну ногу з ліжка та тре долонями заспані очі. Над каютою з палуби було чути стурбовані голоси, швидкі кроки кількох людей, а тоді голосний наказ скинути рятувального круга і одразу ж — плюскіт води.

— Шо там за кіпєж? — запитав Гусик.
— Мабуть, хтось з бодуна у воду беркицнувся, — припустив Ден, поглянувши в ілюмінатор.
 

Але щось роздивитися на воді йому було годі. Лише праворуч, ближче до носа корабля, вгадувався якийсь рух і так само було чути стурбовані розмови. Вистромляти голову з ілюмінатора назовні, навчений вуличним життям обережності, Ден не наважився. Гусик тим часом навшпиньки підійшов до входу у каюту та прислухався до звуків у коридорі, а тоді обережно штовхнув двері.

— Нас не замкнули! — прошепотів він. — Давай робити звідсіля ноги!
— Зараз поглянемо, — озвався Ден. Він ліг на підлогу і з такої позиції визирнув у коридор. Цей прийом він бачив у якомусь кінофільмі. Коридор виявився порожнім.
 

Хлопці швидко вдягнули свій кимось випраний та випрасуваний за ніч одяг, який лежав акуратно складеним на вмонтованому у стіну відкидному стільці, та тихцем вийшли у коридор. З вечора Ден пам’ятав, що праворуч, попереду знаходиться вхід на корабельну кухню — камбуз, як його називають на суднах, а далі ліворуч були розташовані круті металеві сходи — трап, що вів на нижню палубу. Пошепки перемовляючись, гицлі крадькома рушили туди. Біля виходу нікого не виявилося, лише згори так само долинали стурбовані голоси та звуки якоїсь метушні. Намагаючись не зчиняти шуму, Ден із Гусиком вислизнули на палубу. На їхню появу ніхто не звернув уваги, бо команда та пасажири корабля юрмилися ближче до носа.
Прокравшись на корму, хлопці зрозуміли, що втекти із корабля годі й думати. Судно було далеко від берега, а Гусик ще й плавати не вмів. Вилаявшись, Ден наказав товаришеві чекати на нього під брезентом, яким було накрите щось подібне до човна, а сам — ніби так і треба — не криючись попрямував до юрми на носі. Він встиг побачити на палубі непритомного молодого чоловіка у бежевих штанях та білих шкарпетках, але тут босяка спіймав котрийсь з близнюків-качків та без зайвих ніжностей, схопивши за шкірки, потяг до трапу, що вів у трюм.
Раптом з носа корабля почулися гучні крики і звуки ударів по металевій підлозі палуби і огорожі борту. Озирнувшись, Ден побачив, що матроси разом з іншим близнюком намагаються утримати парубійка, якого він щойно бачив лежачим на палубі. Молодик, опритомнівши, чомусь намагався пробитися кудись усередину корабля. Відпустивши хлопчину, качок кинувся назад, аби допомогти вгамувати врятованого потопельника. Ден притьмом кинувся на корму. Не гаючи часу, він пірнув під брезент, що вкривав, як виявилося, невелику шлюпку, закріплену на кормі. Звідтіля вони удвох з Гусиком спостерігали за тим, що відбувалося на палубі далі.
Вовтузня навколо витягнутого з Дніпра молодика тривала доволі довго. Він виявився неймовірно сильним та вправним у бійці. Заспокоїти парубка вдалося лише тоді, коли старший чолов’яга із сивими козацьким вусами притулив йому до грудей щось подібне до кишенькового ліхтаря. Врятований враз повалився на палубу. Двоє матросів та Всеслав із Мечиславом не гаючись понесли його кудись у середину корабля. А літній вусань попрямував на корму, прямісінько до того місця, де сховалися малолітні босяки. Визирнувши у дірочку в брезенті, Ден бачив, що до вусаня приєднався бачений ними учора за вечерею шатен у вишитій білим по білому сорочці. Спираючись на огорожу борту, двоє чоловіків почали розмову.

— Що ж ви так негостинно з тим парубком повелися? — запитав шатен. — Він мало не втопився, а тут його ще й електричним шокером приголубили!
— Це не просто парубок, Іване. Він… як би вам сказати… одержимий. І його напевне заслано, аби… Даруйте! — вусань раптом різко відкинув брезент, під яким зіщулилися Ден із Гусиком. — Бач, де сховалися. Ану ходімо до каюти!
— Ось воно ваше чуття, про яке легенди ходять, — меланхолійно констатував шатен у вишиванці, не дуже дивуючись, побачивши пацанів біля шлюпки.
 

Чоловіки доправили хлопців, які не дуже й опиралися, до їхньої каюти, тож подальшої розмови про одержимого парубка їм почути не вдалося.
 

— Олег вже на кораблі, — сказав Траніхіїл, похмуро вдивляючись у монітор свого схожого на ноутбук приладу, який стояв на столику, розташованому на літній терасі прибережного ресторану. — Він буде намагатися прорватися до контейнера — так він запрограмований. І нашого дорогого гомункула можуть пошкодити. Якове, чорти б вас узяли, коли вже цю таратайку можна буде здійняти у повітря? — Траніхіїл, сердито зиркнувши на зіщуленого, опецькуватого чоловічка у великих рогових окулярах, водночас хитнув головою у бік жовтого гелікоптера, що стояв на майданчику поряд.
— Зараз-зараз, — запопадливо відповів товстун, — пальне вже підвозять. Хто ж знав, що він незаправлений?
— Я ж кажу, що ви ідіот, — у безнадії махнув рукою Траніхіїл.
— А вже з’ясовано, кому належить те судно? — запитала Ратрі, яка саме надійшла звідкілясь із внутрішніх приміщень ресторану та вмостилася у кріслі біля столу.
— Так, — пожвавішав Яків. — Воно називається "Любка Вседрючка" та перебуває у власності громади козаків-характерників.
— Це ще хто такі? — Траніхіїл зосереджено намагався навести курсор на якийсь об’єкт на екрані, де було відображено карту акваторії Дніпра у міській смузі Дніпропетровська.
— Міські навіжені. Вони виступають за збереження природи, історичних пам’яток, народних традицій та мови, — пояснив Яків.
— Якщо вони такі дурні, то чому такі багаті, що десь узяли оте судно? — Ратрі зробила ковток гарячої кави.
— Десь рік тому з’явився тут якийсь невідомий доброчинець, — пояснив Яків, аби відволікти увагу співрозмовників від свого чергового прорахунку — цього разу із пальним для гвинтокрила. — Звідкіля той узявся — біс його зна, подейкують, що він онук репресованих і висланих на Соловки тутешніх селян-"куркулів" і приїхав звідкілясь з-під Архангельська. Грошви в нього — кури не клюють! Кажуть, що заробив він ті статки на торгівлі зброєю. Одразу навкруги нього почали відбуватися якісь таємничі речі і гуртуватися дивні люди... Даруйте, он вже пальне підвезли. Зараз, зараз ми — ой! — тобто ВИ зможете вилетіти, — оповідач підхопився зі стільця і, скотившись сходами, побіг до жовтого гелікоптера, до якого пілот вже лаштував шланг заправника. На ходу він вимахував руками та голосно кричав, щоб швидше заливали пальне та готували машину до злету.
— Ти щось знала про цього козака-характерника? — скрививши губи, запитав Траніхіїл у Ратрі, з помітною огидою спостерігаючи за метушнею товстуна.
— Ходили серед бізнесюків та політиканів якісь чутки, але нічого певного, — знизала вона дебелими плечима, поцяткованими ластовинням.
— Не подобається він мені чомусь...
— Траніхіїле, — Ратрі нахилилася до чоловіка, — а яким чином ти збираєшся допомогти Олегові, забравши контейнера з біоінформаційною речовиною, втекти з корабля? Ті характерники напевне озброєні…
— Розповім у повітрі. Он вже той боягуз гукає нас, — він вказав на Якова, який махав руками, запрошуючи до посадки.
 

Костянтин МАТВІЄНКО