Історичні постаті українського XVIII століття демонструють складне поєднання прагматичності, дріб’язкового гендлярства, переповнену брудом боротьбу за старшинські посади, прибутки та привілеї з високою релігійністю, щедрим меценатством у побудові храмів та оздобленні церков. Світ гріховний, людський, сповнений короткозорого копирсання у здобуванні земних благ, потребував прощі, сакральної пожертви, співставної з гріхами, що тягнуть душу до́лу, та з надією повернути її горі. Прагнення барокової культури врівноважити чуттєві приємності земного життя з екзальтованою молитвою і духовною аскезою знайшло своє відображення в естетичних смаках козацької доби. Місце спокійної гармонії й логічно завершених форм, навіяних впливами Ренесансу, заступила символіка сили, руху, боротьби й багатої пишноти, ніби покликана виправдати людську природу в її найголовніших проявах. Ці естетичні домінанти найповніше відображені в архітектурі, створеній коштом і опікою гетьманів Самойловича, Мазепи, Апостола, полковників Герцика, Міклашевського, Кулябки, Мокієвського та ін. Кошовому отаманові Петру Калнишевському судилося бути останнім потужним козацьким урядовцем, з яким був пов’язаний передсутінковий спалах українського барокового мистецтва та архітектури, що став ніби підсумком естетики козацької доби.

Церкви Запорожжя віддавна перебували у відомстві Київської митрополії, що з 1687 р. перейшла з підпорядкування константинопольському патріарху до московського. Проте зв’язки Січі з балканським духовенством не поривалися: на Запорожжі було багато священнослужителів з греків, болгар, волохів. Фактична автономія церковної організації Запорозьких Вольностей забезпечувалася її підпорядкуванням Києво-Межигірському Спасо-Преображенському монастиреві, що мав статус ставропігіального, а відтак контролювався лише Синодом, минаючи неєпархіальних архієреїв. Водночас Військо Запорозьке було титарем Києво-Межигірського монастиря і щороку відпускало на його утримання значні суми. Завдяки цьому кошовий отаман мав важелі впливу на монастирських ієрархів. За кошівства Петра Калнишевського автономія церкви на Запорожжі перетворилося на цілком усвідомлену мету, яка і була успішно досягнута. 26 червня 1774 р. Синод наказав київському митрополиту Гавриїлу висвятити начальника січових церков Володимира Сокальського в сан архімандрита. Проте дії запорозького кошового отамана дедалі більше входили у суперечність із загальною уніфікаторською тенденцією в Російській імперії, що посилилася за правління Катерини ІІ. У той час коли Катерининський уряд доруйновував рештки гетьманської держави й інтегрував її територію до свого імперського тіла, Запорожжя залишалося відкритим для зв’язків з православним півднем та католицьким заходом, було економічно незалежним та слабко контрольованим із центру степовим порубіжжям імперії.

Незабаром після коронації Катерина ІІ розпочала реформи, спрямовані на секуляризацію церковного майна. Вона прагнула позбавити церкву власних матеріальних ресурсів, щоб та могла їх отримувати виключно від держави, а відтак цілковито залежала від неї. Тож представники духовенства мали перетворитися на різновид чиновників і, відповідно, служити не тільки Господу Богу, але й державі, оскільки слово Боже, як мислила собі Катерина ІІ, є основою добробуту країни. Облаштування добробуту імперії болісно вдарило по України, зокрема по її церкві, все ще відмінній від російських єпархій як за організацією, так і за обрядом. Після ліквідації гетьманського уряду й створення ІІ Малоросійської колегії у 1764 р. багато українських старшинських родів, котрі традиційно опікувалися справами церкви й виступали фундаторами православних храмів, опинились перед загрозою втрати своїх статків і занурилися у нескінченну судову тяганину й здобування дворянського статусу.

Петро Калнишевський саме у цей несприятливий для доброчинності час розпочинає масштабне храмове будівництво. Він, як і його попередники, опікується справами Києво-Межигірського монастиря. Після пожежі 1765 р. допомагав відновити монастирські будівлі, а в 1772-му збудував велику кам’яну браму і церкву над нею — в ім’я апостолів Петра і Павла. Однак після того як монастир був підданий секуляризації і став більш керований Синодом, стосунки Калнишевського з межигірськими ієрархами погіршилися. Останні завзято перешкоджали висвяченню начальника січових церков на архімандрита. Та все ж у Межигір’ї добре пам’ятали про щедроти Калнишевського і лихо, завдане секуляризацією. У 1787 р., коли Катерина ІІ їхала через Україну до Криму і намірялася відвідати монастир, межигірські ченці підпалили обитель, аби не впустити імператрицю і в такий спосіб віддячити їй і за церковну реформу, і за ліквідацію Січі.

Найбільші храмові споруди Петро Калнишевський побудував на своїй малій батьківщині — в Посуллі: в містечках Лохвиця, Ромни та селі Пустовійтівка. Першу коштовну пожертву він уніс до Троїцької церкви рідного села Пустовійтівка у 1757 р., ще будучи військовим осавулом. Це був кипарисовий хрест з прорізним написом: “Сей хрест надал осавул Войска Запорожского Низового в село Пустовійтівку до храма Пресвятыя Троици 1757 года июля 5 д[ня]”. У 1762 р. тій же церкві отаман подарував Євангеліє у коштовній оправі ціною 500 рублів. Вкладний напис на Євангелії засвідчив його найближчих родичів: “умерших Иоанна, Агафию, Зеновию” та “еще в живых Андрея, Параскавею, Симеона, Андрея и Йосифа”. Проте будівництво храмів він розпочав не з рідного села, а з дещо віддаленої Лохвиці. У 1756 р. внаслідок пожежі сотенне містечко Лохвиця залишилося без соборного храму Різдва Пресвятої Богоматері. Шість років лохвицька громада шукала фундатора нової церкви, і лише наприкінці 1762 р. військовий товариш Василь Мандра, будучи на Січі, отримав згоду кошового отамана Петра Калнишевського відбудувати собор власним коштом. На початку лютого 1763 р. лохвичани зі священиком Олексієм Маркевичем та військовим товаришем Максимом Яновським приїхали на Січ для укладення “приговору” з Петром Івановичем про те, щоби він “смотрителем [над церквою] особо определился”. Того ж місяця така домовленість була укладена, Калнишевський надав 500 рублів на закупівлю будівельної деревини. У “приговорі” передбачалося “церков … зачать і совершать на манір погорілой, только огромностию менше, в препорцію тисячу пятьсотной сумми”. Наступні суми мали надаватися у міру здійснення будівельних робіт, які планувалося закінчити за два роки.

Кидається у вічі прагматизм Петра Івановича: кошти видавав частинами, просив відряджати для їх отримання “достойних людей, на коїх б і ту сумму можно било поверить”, з письмовими рекомендаціями і гарантіями. Та ще застерігав: “чтоб в той церкві мой бил одний кошт. А буди к той церкві кто б мог бить принят другой вспомогателем к сооруженію, то я свою сумму обратно принять імею”. Добре знаючи поширені у ті часи фінансові зловживання, він попереджав: “Сумма ж, которая отпущена нині і впредь отпуститься должна бить, для одного церковного ісправленія, а оного (как то случается) ні в какие сторонніє употребленія, в займи і в градскіе какіє нужди іли другіє чиї привати не употреблять”. Не може не дивувати, що ці умови продиктовано людиною, яка не вміла писати. Останнє засвідчується випадком, що трапився під час повстання сіроми на Січі 1768 р. Калнишевський тоді прохав коменданта Новосіченського ретраншементу О. Микулшина написати листа генералу О. Ісакову про відрядження на Січ солдатів. Коли Микулшин став дорікати йому за те, що заздалегідь не викликав регулярну команду, кошовий виправдовувався “неумением … писать… А ежели б ему приказать своему подкамандующему о том писать.., то б узнали их вся Войска и пришли б в великое сумнение и, собравши[сь], за то убили б ево”.

Почерком Івана Глоби правилися і підписувалися більшість документів Запорозького Коша після 1765 р. Січовою канцелярією у 1764-му керував військовий писар Товстик — постать загадкова, з якою пов’язані таємниці початкового етапу політичної кар’єри Петра Івановича. Андрій Семенович Товстик (він же Терентенко, Семенов, Кривецький) згадується як січовий канцелярист у 1754 р., 1756-го він був у складі депутації Війська Запорозького в Санкт-Петербурзі, брав участь у роботі комісій з розмежування запорозьких земель з Новою Сербією (1759) і Новоросійською губернією (1763). На початку 1764 р., коли на кошового отамана обрали Пилипа Федорова (Пилипенка), він обійняв посаду військового писаря. Прикметно, що Андрій Семенович доводився швагром бунчуковому товаришеві Максиму Івановичу Яновському і володів ґрунтом у Лохвиці, за яким той наглядав. Сам же Яновський походив із поважного старшинського роду, що вівся від Павла та Івана Яненків-Хмельницьких, родичів гетьмана Богдана Хмельницького. Тож, вірогідно, зближення із Яновським відбувалося не без участі Андрія Товстика; після закладення церкви Калнишевський хрестив сина Максима Івановича — Данила. Зважмо і на те, що інший представник фамілії Яновських — Яким Васильович — був священиком Свято-Троїцької церкви у містечку Сміле, що поруч з Ромнами, і підтримував тісні зв’язки з рідним братом Петра Івановича — Семеном Калнишевським, теж смілянським священиком. Крім того, Петро Іванович був кумом лохвицькому протопопу Корнію (Корнелію) Кривецькому, у 1766 р. гостював у нього, а після його смерті піклувався про його дружину. Зокрема відомо про її прохання відремонтувати дзвіницю села Западинці Лохвицької сотні.

Таким чином, завдяки спорудженню церкви у Лохвиці виникло тривке поєднання родин Калнишевських—Кривецьких—Яновських, з якими також були пов’язані священик Нелговський і сотник Перволохвицької сотні Василь Нелговський, абшитований хорунжий Йосип Борисяк, значковий товариш Іван Стефанович (пізніше сотник) та ще кілька поважних лохвичан. До цієї, здавалося б, виключно духовної справи впліталися інтереси світського характеру, націлені на зміцнення авторитету Петра Івановича серед земляків і використання їхньої підтримки у боротьбі за кошівську булаву. Зважмо на те, що Петро Калнишевський був козаком Кущівського куреня, до якого записувалися багато вихідців із Посулля. До того ж куреня належали його рідний брат — Андрій Калниш, а також Давид Чорний, спільно з яким Петро Калнишевський будував церву в Ромнах. Згуртований земляцьким зв’язком, Кущівський курінь служив міцною опорою для Петра Калнишевського в часи боротьби за кошівську булаву (1762–1764) і в період керівництва Кошем Запорозьким (1765–1775). Кущівських козаків він призначав на керівні посади і доручав їм найбільш делікатні справи. Недаремно у свій час Григорій Потьомкін, записаний до Кущівського куреня як почесний член, називав його “головним в Січі куренем”.

Будівництво собору в Лохвиці Петро Іванович розпочав ще до того часу, коли його примусили передати булаву Григорію Федорову (Лантуху). У лютому 1763 року він просив генерального писаря Василя Туманського звільнити бунчукового товариша Максима Яновського і сотника Василя Нелговського від військових повинностей у зв’язку з тим, що вони займаються будівництвом церкви. 5 березня Яновський і Нелговський уклали контракт з майстром із Сорочинців Іваном Бродацьким, який зобов’язався “своим рукодеянием” побудувати церкву на місці попередньої протягом двох років. Проте будівельні роботи затяглися на довший строк через раптову смерть Бродацького. Після нього керувати будівництвом продовжив лохвицький козак Іван Лукаш, котрий ще в лютому 1763 р. приїздив на Січ разом з Яновським. Інший лохвицький козак Григорій Лукашевський (вірогідно родич Лукаша) у вересні 1767 р. отримав гроші від Петра Івановича, швидше за все як плату будівничим, оскільки 15 вересня Максим Яновський сповістив кошового, що “церков соборная лохвицкая… зближилась к освящению”, і запросив приїхати на її освячення. Таке ж запрошення надіслав йому і Корній Кривецький, зазначивши, що “прихожане желают, чтоб [церковь] была освящена … октября 1 д[ня]”. Петро Іванович чемно відмовився, пославшись на поточні справи, хоча відомо, що роком раніше він гостював у протопопа Кривецького, маючи нагоду перевірити, як будується храм.

Для створення іконостасу був запрошений відомий в Росії та Україні майстер Сисой Ізотович (Домович) Шалматов. 18 червня 1767 р. з ним укладено контракт про виготовлення “деревяной столярскою и снесарскою работою иконостас” у такий спосіб, що майстер погодив з Калнишевським, “с подписом его руки аппробированного абрису без и малейшей отмени”. Шалматов прибув до Лохвиці 26 серпня 1767 р. з шістьма підмайстрами. Для розпису ікон був запрошений знаний іконописець Павло Петраш (Петрашев); основну частину робіт він закінчив у серпні 1769 р., решта іконописних робіт тривали до червня 1770-го. У лютому того ж року Петраш сповістив, що ієрей церкви Маркевич уже клопочеться про отримання благословення від архієпископа. З 1771 р. в лохвицькому соборному храмі Успіння Пресвятої Богородиці, в який Петро Іванович вклав близько 10 тис. рублів, розпочалися регулярні богослужіння.

Тим часом набирала обертів російсько-турецька війна, доводячи Україну до крайнього виснаження. Череда бідувань спіткала бунчукового товариша Максима Яновського: у нього відібрали хутір, 9 грудня 1769 р. він жалівся Калнишевському, що його відряджають у похід, і просив виклопотати йому звільнення у графа П. Рум’янцева, оскільки він займається будівництвом церкви. На іконописні роботи та виготовлення іконостасу Калнишевський передавав гроші вже не через Яновського, а через роменського мешканця Михайла Чухна, котрий наглядав за будівництвом церкви у Ромнах. І все ж лохвицький храм Петро Калнишевський устиг закінчити до початку основних воєнних дій. Складніше було з церквою Покрови Богоматері у Ромнах, закладеною 27 червня 1764 р. У лютому 1771-го Михайло Чухно писав кошовому про перепони, які чинить будівництву роменське сотенне правління, котре мобілізувало на війну титаря, донтейного майстра і тертичників, у майстернях розквартирувало солдатів, та й сам Чухно терпів чималі збитки “постоями, подводамы и всякимы отягощениямы”. Вірогідно, у той важкий час Калнишевський не мав можливості самотужки фінансувати будівництво і сподівався на допомогу інших осіб. Це видно з одного документу, що зберігався в архіві Роменської церкви у ХІХ ст. і був написаний близько 1827 р.: “В то время при постройке великолепное здание сие … не имело значительных пожертвований и запасу в помощь благочестивым строителям оным”.

Напис на закладній дошці цієї церкви, яка зберігається у Полтавському краєзнавчому музеї, засвідчує, що другим фундатором храму від самого початку (не в часи скрути) був Давид Чорний — постать, яку важко прослідкувати за документами. Відомо, що він володів будинком у передмісті Ромен — Западинцях. Петро Іванович, котрий, як ми вже згадували, ревно стежив за тим, щоб у лохвицької церкви він був єдиним фундатором, міг погодитись на другого засновника з особливої причини. Її розкриває лист козака Кущівського куреня Семена Чорного Петрові Калнишевському від 25 серпня 1768 р., де написано: “Я, будучи славной памяти з Андрієм Калнишем, покойним, в прожитии і з Давидом і протчиїми в курені Кущувськом…” Хто саме був цей Давид, не зазначається, адже йдеться про особу, дуже знайому Петру Івановичу, згадка про яку є достатньою рекомендацією для автора листа. Зважаючи на прізвище старого козака Семена, котрий посилається на Андрія Калниша — старшого брата кошового отамана, велика вірогідність, що Давид доводився братом Семену і мав те ж прізвище. Андрій Калниш і Давид Чорний були набагато старшими за Калнишевського, інакше Семену Чорному не доводилося б повідомляти про усіх, з ким йому доводилося бути “в прожитии”. Вони вплинули на переїзд молодого Калниша на Січ і підтримували його у перші роки.

У листі від 9 лютого 1766 р. до військового судді Павла Головатого Калнишевський не згадує Давида Чорного, а повідомляє, що “малоросийском містечку Ромні делается моим коштом церков” і просить видати з січової скарбниці 300 рублів на її будівництво як позику, яку зобов’язується повернути. За грошима ж мали приїхати з Ромен Михайло Чухно, племінник Йосип Підгайний-Калнишевський та кущівський курінний отаман. Тож виходить, що або Давид Чорний з певної причини на той час вже не брав участі в будівництві (помер?), і тоді наш висновок про зв’язок Семена і Давида Чорних вірний, або Давид Чорний як другий фундатор з’являється пізніше. Однак проти останнього свідчить закладна дошка з його прізвіщем і те, що в пізніших документах його ім’я не згадується.

Попередня Покровська церква розташовувалася у передмісті Ромен — Западинцях, вперше згадувалася у 1730 р. як стара, отже, як припускав знавець роменської старовини Іван Курилов, вона була побудована на початку ХVII ст. або ще раніше, а в 1750-х рр. “пришедшая в крайнюю ветхость…, не могла быть починена и клонилась более к разрушению”. Спорудити нову церкву було питанням неабиякого престижу. На початку 1760-х рр. покровська парафія була найчисельнішою в Ромнах і налічувала до тисячі парафіян. Це був заможний район міста, де мешкали чоботарі і розташовувалося 12 подвірків — заміських будинків з розкішними садками, гаями та іншими угіддями. Серед їхніх власників тогочасні документи згадували і Петра Калнишевського з Давидом Чорним.

На початку 1771 р. маковиці Покровської церкви вже були покриті жерстю. Однак Михайло Чухно жалівся, що до кінця літа через те, що правління забрало робітників, не вдасться покрити полубанки, і “в окончание не скоро церковь прыйдет”. Петро Іванович мав достатньо коштів, щоб запросити таких знаних майстрів, як Сисой Шалматов і Павло Петраш; будівельні і теслярські роботи місцевих майстрів, які виконувались на замовлення, чітко прописане і регламентоване до деталей самим Калнишевським, теж вражали своєю високою якістю. Проте між майстрами та замовником інколи траплялися суперечки. З кошовим дозволяв собі сперечатися і Павло Петраш ще під час будівництва лохвицької церкви, коли мусив виконувати роботи, не зазначені у контракті: “Что ж ваша вельможность повелеваєте мені всю церков под олей білить, то я хотя в контракту моєм того не значится і к крайной слєдуєт обиді, ібо білить церков називається грунт, то єсть крейда да клей, а под олей-то уже не називається білить, но мальовать, понеже оно с одной олії і блейвасу (свинцеві білила) только биваєт, на которой кошт на олію і блейвас, єжелі ваша вельможность пришлете достаток, я і на то сверх договора труда приложить не отказателен”.

Прискіпливий до дрібниць, надміру педантичний, недовірливий і прагматичний, Калнишевський інколи дратував майстра категоричними наказами у справі, яку не сповна розумів. Але між кошовим отаманом і іконописцями, сницарями, будівельниками й іншими робітниками існувала величезна соціальна дистанція, за якої перший не просто платив гроші, а другі виконували замовлення за плату. “Його вельможність”, відповідно до свого високого соціального рангу, “волів” — інші діяли відповідно до його воління. Уродженець міста Осташків, що біля Твері, Сисой Шалматов, котрий після лохвицького виготовляв і роменський іконостас, мусив за волінням кошового на католицький кшталт вирізати з липи чотири скульптури пророків і апостолів. У роменській церкві була ще одна нетипова для православних храмів деталь — дерев’яні пофарбовані у зелене “сідалища”, які призначалися для старшин Війська Запорозького; два з них були двомісними, одне — одномісне, дещо вище і ширше за двомісні, вірогідно приготоване спеціально для пана кошового. 30 вересня 1772 р. Петро Калнишевський просив київського митрополита Гавриїла призначити до неї “половинним настоятель ним священиком” свого племінника, полкового старшину Стефана Чемериса. У жовтні 1774 р. титар церкви Василь Могеровський повідомив роменське духове правління, що “деревяная во имя Покрова Богоматери церковь, уже совсем как звнутрь, так и звне, строением совершенно окончена. В ней иконостас, слесарскою и иконописною работою отделанной, на месте поставлен, престол в указную меру и жертвеник зделали, сосуди, церковние аппарати и книги в старой церкве имеются, и никаковой остановки ко освящению не находится”.

Будівництво церков у Межигір’ї, Лохвиці та Ромнах сприяло зміцненню авторитету Калнишевського серед земляків і об’єктивно (себто незалежно від релігійної мотивації будівничого) служило політичним цілям. Зведення храмів було й гарною рекомендацією для президента Малоросійської колегії Петра Рум’янцева, котрий у листі до Катерини ІІ від 10 березня 1765 р. пропонував затвердити Калнишевського незмінним кошовим отаманом як людину розважливу і авторитетну: “построение с употреблением болших иждивений в Мала России в разных местах церквей, подают мне к тому твердые доказателства”. Спорудження Покровської церкви, що не зупинялося під час виснажливої війни, було доказом ще й іншого: створення храму — не лише помітна громадська діяльність, що виправдовує (легітимізує) високий соціальний ранг будівничого і його право на великі статки. Це ще й справа, котра стоїть вище за мотивації профанного марнотного світу, якому протистоїть світ сакральний — Божий.

Будівництво Свято-Троїцької церкви у рідному селі Пустовійтівці не мало таких резонів соціального престижу, як у Межигір’ї, Лохвиці й Ромнах. На попередню церкву Петро Іванович ще в 1758 р. пожертвував 100 рублів, за якими на Січ спеціально приїздили священик Тимофій Яковлів і титар Андрій Харченко. Будівництво нової церкви Калнишевський розпочав улітку 1773 р. 25 травня того ж року пустовійтівська громада просила дозволу Роменського правління духовної протопопії розібрати стару церкву, яка не вміщала усіх парафіян, і побудувати на іншому місці нову коштом кошового отамана. На це прохання 13 червня відповів благословінням київський і галицький митрополит Гавриїл Кременецький. Хоча підготовка до будівництва почалася ще минулого літа: у серпні 1772 р. титарі Троїцької церкви закупили 130 дубів. До червня 1775 р. церква вже була побудована “до самих верхов”, проте закінчити її будівництво кошовому отаманові не судилося. Спорудження церкви було поновлене, вірогідно, після клопотання пустовійтівських парафіян, складеного 7 травня 1780 р., котрі жалілися Роменському правлінню, що після того як “кошевой Калниш стал от места своего удаленным”, храм лишився недобудованим: пустовійтівські мешканці не мали коштів для закінчення будівництва. А лишалося тільки “гонтою и железом покрыть и окожуховать, да и внутрь иконостас резбами и иконопиством отделать”. В описі 1827 р. зазначалося, що церква була триба́нною, початково бані були вкриті гонтом, а вся церква обшита дошками.

С. А. Таранушенко, обстеживши церкву у 1929 р., завважив, що її “будував один з кращих майстрів того часу. Про це свідчать обробка деревини (дуб), складання зрубів, рубка замків. Стан збереження її бездоганний. Будівля висока, одна з найбільш імпозантних і величавих на Лівобережжі. Могутні форми її не позбавлені граціозності, але не м’якої, розманіженої, а мужньої”. Пам’ять про її будівничого пустовійтівські мешканці зберігали ще у перші десятиліття радянської влади.

Масштабне будівництво церков останній кошовий планував розгорнути на Запорожжі, що було пов’язане з його наміром колонізувати степові простори українським землеробським людом. На початку 1770-х рр. активно заселяються північні паланки Запорозьких Вольностей. Тут виникають багатолюдні (як для того часу) села Байбаківка, Гупалівка, Могилів, Карнаухівка. Місцеві громади почали споруджувати церкви, а кошовий отаман став клопотатися перед київським митрополитом Гавриїлом Кременецьким про їх висвячення, що згодом і відбулося, попри зволікання та перепони, які чинилися з боку церковних та світських властей імперії.

Відомі два великі наміри, котрі Калнишевський не встиг реалізувати: церкви у Петрівці (Петриківці) і Новоселиці (Новомосковську). Перша згадка про Петриківку датована 20 лютого 1772 р. за листом, направленим Петром Калнишевським київському митрополиту Гавриїлу, де йшлося про дозвіл побудувати церкву Святого Георгія у слободі Петриківці. 22 березня відбулося освячення щойно закладеної церкви. Заселення слободи відбувалося під час загострення межової боротьби і колонізації, здійснюваної під контролем самого отамана, в якій Петриківці відводилося особливе місце. Про стан церкви Святого Георгія у Петриківці на момент арешту Калнишевського довідуємося з рапорту азовського губернатора В. О. Черткова від 24 квітня 1776 р., в якому йдеться, що вона споруджувалася власним коштом Петра Івановича і що для її остаточного закінчення не вистачає 500 рублів, які пропонувалося виділити з його конфіскованого майна.

Інша справа, котру ледь устиг почати останній кошовий, — спорудження Свято-Троїцького собору у Новоселиці, закладеного 2 червня 1775 р. Втім, ще 1 травня 1773 р. Калнишевський надіслав київському генерал-губернаторові Ф. Воєйкову прохання дозволити відрядженим з Січі козакам закупити “надобное число в плитах дерево, на церков к постройте готовое”. Закуплений будівельний матеріал доправили по Дніпру до Новоселиці. Саме ж будівництво собору тривало уподовж 1775–1778 рр. Майстер Яким Погрібняк закінчував свій дев’ятибанний шедевр вже у той час, коли Петро Калнишевський відбував ув’язнення у Соловецькому монастирі. Проте з будівництвом собору пов’язано багато осіб із найближчого оточення останнього кошового, причому належних до Кущівського куреня. Смотрителем слободи Новоселиці після ліквідації Запорозької Січі став Антон Головатий — козак Кущівського куреня і один з молодиків Калнишевського, полковий старшина та учасник останньої запорозької депутації до Санкт-Петербургу. До титарської ради, що опікувалася будівництвом собору, входили ще й полкові старшини Федір Легкоступ, Павло Коржевський, військовий хорунжий Герасим Руденко і полковий хорунжий Іван Черевко. Цікаво зазначити, що в сучасному місті Новомосковську, котре виникло на основі Новоселиці, до цього часу існує район з неофіційною назвою Кущівка, що, можливо, походить від Кущівського куреня.

Час був нещадним до створених Петром Калнишевським храмів. Багато їх було перебудовано у ХІХ ст., коли українські барочні храми по-варварськи підлаштовували під визначений імперськими властями єдиний “єпархіальний стиль”. Останню крапку поставила “культурна революція” радянської доби, котра довела уніфікаційні потуги Російської імперії до тотального ідеологічного абсолюту.