У той час коли серед істориків Української РСР писати про морські походи запорозьких козаків вважалося поганим тоном, а початок розвитку «вітчизняного» мореплавання пов′язувалося виключно з діяльністю Петра I, у ситій буржуазній Європі благополучно виходили книги на зразок «Історії піратства». Ось там-то при переліку піратів всіх націй і мастей знайшлося місце і для запорожців. Що ж, європейські мандрівники XVI–XVII століть, як, наприклад, англійський посол у Стамбулі Томас Роу або єзуїт Авріль, дали привід для таких уподібнень. Чванлива Європа добре знає тільки власні вигоди та інтереси, а знанням всього іншого можна сміливо нехтувати. Як британський прем′єр-міністр Ллойд-Джордж, який серйозно говорив про Харьктва як про деякого російського генерала, а виявилось, що це просто українське місто Хбрків.

Отже, в чому ж полягала відмінність Запорозької Січі від піратського острова Тортуга, а гетьмана Петра Сагайдачного – від ватажка алжирських піратів Хайреддіна Барбаросси?

Геополітичні хвилі Чорного моря

Невипадково перші згадки про українських козаків пов′язані з водною стихією. Моря і річки – найдавніші транспортні магістралі, завдяки яким стали можливими подорожі на дальні відстані. По Дніпру проходив шлях «з варяг у греки», що сполучав Північну Європу з Близьким Сходом і Великим шовковим шляхом. Для перших князів київських Дніпро був не тільки ниткою, що зв′язувала східнослов′янські землі в одну державу, але й виходом на великий геополітичний простір через Чорне море. Вже тоді Азово-Чорноморське побережжя позначилося як природна межа Київської держави. Галицько-Волинська держава закріпилася в Північно-Західному Причорномор′ї, а на сході з′явилося Тмутараканське князівство.

Монгольське нашестя і золотоординське ярмо надовго відкинули наших предків від природних південних меж. У XV столітті від Золотої Орди, що почала слабшати, відокремилося Кримське ханство, яке в 1475 році було скорене могутньою Османською імперією. З того часу майже три сторіччя Чорне море з усіх боків оточували турецькі володіння. Турки-османи називали його своєю «чистою і непорочною дівчиною», до якої жоден «невірний» не мав права доторкатися. Українські козаки були першими, хто проник у цей турецький «гарем», інколи стаючи його власниками.

Від плавнів – до моря

Не зовсім правильно уявляти запорозького козака тільки як вершника, нерозлучного зі своїм бойовим супутником-конем. До середини XVII століття в запорожців не було повноцінної кавалерії. Козаки не мали засобів, щоб обзавестися бойовими кіньми. У бій вони часто йшли пішими. Та все ж козакам вдавалося колонізувати татарський степ. Вони ходили на човнах Дніпром, висаджувалися на берег, громили татарські аули. Козаки, що нишпорили річками, стали покаранням господнім для кочових татар і ногайців. Найбільш небезпечними були береги річок, куди кочівники приганяли худобу на водопій. Польський хроніст Мартін Бєльський свідчив, що козаки «заподіюють дуже часто велику шкоду татарам і туркам і… у полях немало брали здобичі, так що тепер і турки, і татари побоюються далеко виганяти овець і рогату худобу на пасовище, як вони раніше пасли, також не пасуть вони худоби ніде… на відстані десяти миль від берега».

Поява козаків у пониззях Дніпра суттєво змінила устрій життя турок і татар. Перші козаки були уходниками, які з весни до осені жили в пониззях Дніпра, а на зиму поверталися до своїх сімей до віддаленої від степу Городової України. «Господарювання» козаків привело до того, що в татар змінився ритм кочування. Раніше вони виходили кочувати навесні й рухалися на північ, де сонце менше висушувало трави, а потім, коли витравлена їх худобою трава знову зростала, до осені поверталися на південь. Тепер же кочівники збилися з налагодженого століттями ритму: зима проходила в них на півночі, у дніпровських плавнях, а до весни вони, панічно боячись козаків, тягнулися на південь. Турки і кримські татари уявляли Запорожжя як страшну пустелю Хейхат. Чимось на зразок прокляття була фраза: «Ось кину тебе в пустелі Хейхат, там – холодне пекло!».

Дике Поле диктувало свій порядок життя. Жорстокість породжувала жорстокість, відповіддю на грабіж був грабіж. Турки й татари, здійснюючи руйнівні набіги на Україну, самі страждали від не менш руйнівних рейдів запорожців. Але при цьому на степовому пограниччі існував і неписаний кодекс честі. Вважалося ганьбою нападати на тих, хто постраждав від стихійної біди, засухи або зимових завірюх. Життя в Дикому Полі було жорстоким, але не позбавленим загальних для всіх норм моралі та етикету.

Від берегів річок козаки просувалися все далі й далі в степ татарською територією. Уже наприкінці XV століття вони виявили себе в Дніпровсько-Бужському лимані нападами на турецькі та кримські судна. Перша звістка про захоплення українськими козаками турецької галери датується 1492-м роком. У 1499-му вони спробували напасти на фортецю Очаків. У 1510 році кримський хан, занепокоєний зухвалістю козаків, підсилив очаківську фортецю, перегородив Дніпро ланцюгом, а малі річки засипав камінням. Проте це не заважало козакам нападати на Очаків, Тягинку, Ак-Кермен (нині Білгород-Дністровський), Кизи-Кермен (біля нинішнього Берислава). Великий князь литовський і польський король Сигизмунд I, перебуваючи у захваті від успіхів козачого річкового воїнства, мав намір поселити на Дніпрових островах дві тисячі козаків для боротьби з Кримом. Польсько-литовські прикордонні губернатори – старости – створювали з козаків Дніпровську флотилію. Особливо відзначилися перші козацькі гетьмани Кирик і Богдан Ружинські, Михайло і Дмитро Вишневецькі, Остафій Дашкович, Семен Полозович, Кшиштоф Кмитич. У попередньому номері «Експедиції XXI» ми розповідали про князя Дмитра Вишневецького, який благотворно вплинув на становлення козацтва як окремої військової сили. Нагадаємо, що цей литовсько-український князь задумав витіснити турок з Північного Причорномор′я і загнати татар на Кримський півострів. Але його не підтримали ані польський король, ані цар московський. Завдання, поставлене Вишневецьким, козацтво намагалося здійснити впродовж другої половини XVI і першої третини XVII століття.

Козацький флот розвивався. Козаки розробили ефективну тактику бою в дніпровських плавнях. Зазвичай вони ховалися в очеретові й нападали на турецькі та кримські кораблі із засідки. У 1588 році, пропливши вздовж західного берега Криму, козаки спустошили територію, розташовану між Гезлеве (сучасна Євпаторія) і Перекопом. Примітно, що в тому ж році відбулася революція у світовому мореплаванні: англійські парусні кораблі розгромили непереможну армаду Іспанії, що складалася переважно із гребних суден. Майбутнє було за парусними суднами. Але Чорноморський регіон був далеко на узбіччі світового прогресу. Тут, як і раніше, панували турецькі галери й запорозькі чайки. Козацька флотилія освоювалася на морі, пристосовуючись до ведення морських битв, розвиваючи своє військове мистецтво. Так із дніпровських плавнів через лимани козаки вийшли до морського простору.

Запорозька чайка

В українців не було таких традицій мореплавання, які з найдавніших часів склалися у скорених турками греків та алжирських берберів, з яких комплектувався флот Османської імперії. Звідки ж у запорожців з′явилися навики мореплавання і як ці «степові вовки» перетворилися на «морських вовків»?

Дослідники дотепер сперечаються про походження бойового корабля запорозьких козаків – знаменитої чайки. Човнами під назвою «ватага» користувалися багато народів, які жили на побережжі та в басейнах Чорного і Середземного морів, наприклад турки, греки, серби, угорці. Російський історик В.  Корольов додає до них ще й черкесів, які не тільки мали подібні козацьким судна, але і схожу з ними тактику морського бою. Є версія, що прототипом козаків, що борознили морські простори, були новгородські ушкуйники. Ми не знаємо напевне, хто остаточно вплинув на формування традицій козацького мореплавання. Але відомо, що українські козаки зробили помітний внесок у становлення донського козацтва і надалі не один раз здійснювали спільно морські походи на турецькі фортеці. У 40-ві роки XVI століття з Путивля на Дон прибув Михайло Черкашенин, один із перших отаманів донського козацтва. У 1552 році «мишкины» козаки вийшли в Азовське море, а до кінця століття донське козацтво освоїло всю його акваторію.

Чорне море з усіх боків оточували турецькі володіння, тому військово-морської бази козацького флоту просто не існувало. Будь-яка поломка судна, що виступило в морський похід, могла стати фатальною, адже часто неможливо було причалити до берега і провести елементарний ремонт. Крім того, Чорне море відрізнялося раптовою зміною напрямів вітрів, складними течіями. Каботажне плавання (уздовж берегової лінії) було небезпечне, оскільки запорозьку ескадру могли помітити з берега, і тоді піднімалася тривога по всьому побережжю. От чому до судів, на яких козаки борознили морські простори, пред′являлися особливі вимоги.

Всупереч усталеній думці, чайка не була основним військовим судном запорожців. Д. І. Яворницький писав, що флотилія запорожців складалася з «човнів річкових», чайок, байдаків, або «човнів морських». Тобто, чайки і байдаки становили клас морських човнів. В історичних документах XVIII століття частіше фігурують «байдаки» і «дуби». Отже, «чайка» – одна із можливих назв або типів човнів. Деякі з них доставлялися в готовому вигляді з України, інші виготовлялися безпосередньо на Січі. Для будівництва «морського човна» залучали до 60 майстрів, які трудилися два тижні. Спочатку чайка була човном завдовжки до 14 метрів і заввишки до 3,5 метра, виготовлену із цілісного стовбура липи або верби. Такий човен не мав кіля, обидва його кінці були однакові, що дозволяло йому швидко змінювати напрям руху. З часом конструкція вдосконалювалася. Довжина збільшилася до 20 метрів, ширина – до 3,5 метра, а корпус нижче за ватерлінію – до 2,5. Утім, російський історик Б.  Фролов справедливо сумнівається в тому, що козацький човен, що підносився над водою на 60–70 сантиметрів, міг мати під ватерлінією майже триметровий «айсберг». Згідно з його висновком, осідання чайки становило 90–120 сантиметрів, а висота борту – 180. Основу козацького морського човна складало цілісне дерево, на якому внапуск кріпилися дошки. Судно приводилося в рух 15 веслами з кожного борту, але була також щогла для вітрила, яке використовувалося при тихому попутному вітрові. У кожному «морському човні» було по 50–70 козаків, а на озброєнні в них – зазвичай від 4 до 6 гармат малих калібрів. На дні чайки розташовували запас провіанту, порох і ядра. Їжею під час морського походу служили поміщені в барильце сухарі, а також саламаха, яку готували з муки або пшона, розмочених у воді. Для підвищення стійкості судна борт вище за ватерлінію обвішувався очеретом, який також служив буфером, що зменшує руйнування від попадання ворожих ядер. У морський похід як правило виходило близько 50 чайок, хоча траплялося, що рахунок йшов на сотні.

Коли турки наглухо блокували гирло Дніпра, запорожці разом із донськими козаками використовували таємний вихід у Чорне море через річки Самара, Вовча й Кальміус і поверталися тим же шляхом після закінчення походу. На початку XVII століття в гирлі Кальміусу, на місці колишнього венеціано-генуезького поселення Адомаха, козаки побудували своє укріплення Домаха (нині там Маріуполь), а вздовж шляху завели зимівники та пікети. Легка, маневрена, швидкохідна, проста у виготовленні, запорозька чайка була ідеально пристосована до військових дій на річках і приморських лиманах. Щоправда, у відкритому морі її ефективність набагато знижувалася: їй не вистачало стійкості, не кожен шторм вона була здатна витримати, та і встояти у відкритому зіткненні з добре оснащеними турецькими кораблями чайка не могла. Ці її особливості вплинули на тактику ведення козаками морського бою. Недоліки своїх човнів вони перетворювали на переваги. Малі розміри чайки дозволяли запорожцям побачити вороже судно раніше, аніж їх помічав ворог. Потім козаки прибирали щоглу і займали таке положення, щоб сонце опинилося в них за спиною. Дочекавшись заходу сонця, декілька чайок наближалися до турецького корабля на відстань однієї милі і, за обумовленим сигналом, з усіх боків атакували його. Запорожці наважувалися нападати на турецькі галери і серед білого дня, якщо не було вітру. Тоді великий корабель ворога, втративши рух, ставав легкою здобиччю. Але як тільки вітер наповнював турецькі вітрила, на козаків чекала неминуча загибель: крупні ворожі кораблі тиснули чайки своїми масивними корпусами і розстрілювали із потужних гармат. Був ще один спосіб розправитися з турецькими суднами – заманити їх на мілководді, щоб ті сіли на мілину.

У сутичці з турецькою армадою

Один із перших крупних морських десантів запорожці здійснили в березні 1594 року. Уклавши договір з австрійським імператором, козаки рушили на човнах на Ак-Кермен – найбільшу турецьку фортецю в Північно-Західному Причорномор′ї. Тут був збірний пункт для турецьких військ, які готувалися до походу на австрійські володіння в Угорщині. Турки були впевнені, що напад козаків ранньою весною неможливий, адже лід ще не зовсім зійшов з річок, та й Чорне море в цей період дуже штормить. Вони помилилися: дві тисячі козаків на чолі з Григорієм Лободою підійшли вночі й атакували фортецю. Не встигли ще турки вдарити в набат і підготуватися до відбиття атаки, а козаки, неабияк пошарпавши ворога, вже підпалили місто і сховалися так само блискавично, як і з′явилися. Після цього в Європі заговорили про запорожців як про крупну військово-морську силу, здатну завдавати значної шкоди османам.

Але справжню морську війну проти турок запорожці розгорнули відразу ж після закінчення смути в Московії, в якій вони брали участь на стороні Польщі. Зовнішньополітична ситуація їм сприяла: турки зав′язли у війні з Іраном. У 1613–1617 роках запорозькі та донські козаки трохи не перевернули вверх дном все Причорномор′я. Очаків, Килія, Ак-Кермен, Варна, Керч та інші турецькі фортеці неодноразово ставали їх здобиччю. Гучний скандал вибухнув після того, як козаки майже стерли з лиця землі Синоп, найбільше місто Османської імперії. Оскаженілий цією новиною, султан навіть хотів повісити свого візира, але, піддавшись на умовляння улюбленої дружини і дочок, задовольнився тим, що побив бідолаху. Капудан Ібрагім-паша, що командував у пониззях Дунаю 60 турецькими суднами, одержав наказ відрізати козакам шлях до повернення через гирло Дніпра. Але запорожці його обдурили: вони поставили свої чайки на полози і перетягнули їх через Кінбурнську косу. До Січі було вже рукою подати, якби не татари. Вони напали на козаків, розгромили їх і відібрали захоплені в Синопі трофеї.

У 1615 році козаки зважилися зробити перший похід на Стамбул, столицю Османської імперії, який очолив, ймовірно, гетьман Петро Сагайдачний. Приголомшений султан, правитель однієї з найбільших держав світу, з вікна свого палацу безпорадно поглядав на клуби диму, що валили з передмість. Не вдалося туркам покарати зухвальців і цього разу. Капудан-паша, якого послали наздогнати козаків, зазнав нищівної поразки і потрапив у полон. Наступного року П.  Сагайдачний виступив на Кафу (сучасна Феодосія), розбивши дорогою флотилію Алі-паші. Це місто, яке турки називали «Кючук Істамбул», тобто «Малий Стамбул», було найбільшим торговельним центром і ринком работоргівлі. Козаки підійшли до Кафи вночі і на бездоганній турецькій мові оголосили варті, що вони прибули до хана Джанібек-гирея для участі в його поході на Персію. Кріпосні ворота відчинилися, і козаки воднораз опинилися в місті. Тисячі християнських невільників одержали свободу; Туреччині було завдано величезного матеріального збитку. Вражена Європа аплодувала, християнські монархи слали на Запорозьку Січ схвальні листи. Шведський король Густав-Адольф звертався до запорожців як до «благородних і вольних лицарів, мужам хоробрим, володарям Дніпра і Чорного моря». Не обійшов їх своєю увагою і персидський шах. Він пообіцяв польському королю, що передасть під його владу Грузію і побудує на грузинському березі фортецю для запорожців, аби вони і далі продовжували воювати проти турецького султана. Правда, потім, помирившись з турками, шах відмовився від своєї обіцянки.

А козаки не переставали дивувати своїми перемогами. У 1621 році українське козацтво на чолі з гетьманом Сагайдачним і Військо Польське завдали нищівної поразки туркам у битві під Хотином, а одночасно з цим – серію ударів по військово-морських силах Туреччини. У 1623–1624 роках знову горіли стамбульські передмістя. Тоді ж на Січі був укладений союз козаків із кримським ханом Мегметом і його братом калгою (принц, спадкоємець кримського хана) Шагін-Гиреямі, що виступили проти турецької влади. Війна на морі розгорілася з новою силою. У 1625 році Січ тричі споряджала морські експедиції, в кожній з яких брали участь від семи до десяти тисяч козаків. Одна тисяча на чолі з гетьманом Михайлом Дорошенком попрямувала до Стамбулу. Руки козакам розв′язало те, що османський флот знаходився біля берегів Криму, де кримські татари підняли антитурецьке повстання. Ніколи ще так яскраво не палахкотіли передмістя султанської столиці, козаки цілий тиждень спустошували її околиці. Усього 12 кілометрів відокремлювали запорозьке воїнство від султанського палацу. Захищати столицю від козаків було нікому. Французький посол Ф.  де  Сезі писав зі Стамбулу королю Людовику ХІІІ: «Потрібні паличні удари, щоб примусити турецьких солдатів виступити на війну проти них». Султан спішно зібрав флотилію й ополчення із цивільних осіб, але вони не відважилися вступити в бій з козаками.

З багатою здобиччю поверталися козаки через Чорне море, проте їх наздогнала турецька ескадра. На румунському побережжі біля містечка Кара-Харман розігралася найбільша з усіх морських битв, які були між козаками і турками. Запорожці скористалися відсутністю вітру та втомою веслярів на турецьких галерах. Кожен корабель турок, що залишився без руху, був атакований 20–30 козацькими чайками. Вибухнула така битва, що, як писав турецький хроніст Кятіб Челебі, «ангели на небесах були в захваті, аплодували і були зачаровані нещадним боєм». Козаки напали на флагманський корабель, але турецькі стрілки відкрили по ним щільний прицільний вогонь. Вся палуба була завалена мертвими тілами запорожців. Підіймаючись по трупах загиблих товаришів, козаки досягли середньої щогли. Але подув вітер, турецькі галери ожили й почали тиснути запорозькі чайки. «Сльози і стогін сягли небес, – продовжує Кятіб Челебі, – гладінь морська почервоніла від крові». Проте розбиті чайки козаків не тонули: їх рятував оточуючий борти очеретяний пояс. Стоячи по шию у воді, запорожці продовжували битися до останнього подиху. Турки повернулися до Стамбулу переможцями, кожен одержав почесний халат згідно з рангом, а полонених козаків підвели до султанського стремена…

Чи пірати козаки?

Грань між війною та озброєним розбоєм дуже розмита й умовна. Жодна війна, навіть за найвищі ідеали, не обходилася без жахливих злочинів. Чи варто дивуватися, що, нападаючи на турок, кримських татар, ногайців, козаки у відповідь теж грабували, вбивали, насилували, відводили в полон, продавали?.. Війна на морі була такою ж жорстокою, як і на суші. Захопивши військове або купецьке турецьке судно, козаки безжально знищували його екіпаж, грабували, потім кидали або пускали на дно. Займалися вони і продажем полонених, як, наприклад, в одному єврейському селі біля Стамбулу під час нападу на його передмістя. Флібустьєри Атлантики і пануючі в Індійському океані арабські пірати діяли так само. У законопокірній Європі частенько траплялося, що пірати поступали на державну службу. Досить було купити в держави каперське свідоцтво – і вчорашній пірат ставав корсаром, тобто отримував право чинити розбої на морі на законних підставах, як, наприклад, відомий мореплавець сер Уолтер Ралі. Відомо, що йому благоволила і була з ним у долі в піратській справі сама англійська королева Єлизавета Тюдор. Капітал доброї половини банкірських будинків Англії мав піратське походження.

Запорозькі козаки не отримували каперських свідоцтв, їх не захищали монархи і не були з ними в долі від розбійного прибутку. Вони діяли на свій страх і ризик, рятуючи свою «бездержавну» батьківщину від загарбницьких апетитів сусідів. Не кожний із козаків усвідомлював цю місію, але, свідомо чи несвідомо, кожен їй слідував. На прапорі відомого кондотьєра Вернера фон Урслінгена було написано: «Ворог Бога, правосуддя і милосердя». Військо Запорозьке стояло на захисті віри православної й народу козацького, українського. Запорожці виступали в морські та сухопутні походи під стягами з православними хрестами, відслуживши благочестиві молебні в січовій церкві. Отже марно єзуїт Авріль у 1685 році переконував, що слово «козак» означає те саме, що і «пірат».

Ще задовго до того, як з′явився Російський флот на Чорному морі й адмірали Ф.  Ушаков і Д.  Сенявін отримали перші блискучі перемоги над турками, запорожці успішно громили турецьку армаду, тим самим затверджуючи історичні права українців на Північне Причорномор′я та Крим.

Владислав ГРИБОВСЬКИЙ
кандидат історичних наук,
виконавчий директор Інституту суспільних досліджень