Дніпропетровські і не дніпропетровські театри спробували здивувати глядачів модерними спектаклями

Кожен з нас має право сприймати або не сприймати модерн, приймати його чи ні. Модерн у чому-небудь: літературі, образотворчому мистецтві, театрі. Помічено, що здатність «резонувати» разом з модерним твором властива не всім людям, вона залежить і від обізнаності в попередніх стилях, і від темпераменту людини, і від здібності до логічного і абстрактного мислення, і від обставин, за яких людина зустрілася з конкретним витвором мистецтва. З′явившись як поняття в кінці ХІХ сторіччя, модерн з часом трансформувався в інші стилі, і ті художники, які продовжували прагнути нового, стали називати себе неомодерністами, постмодерністами і т.д. Та все ж реформаторська, або революційна, сутність модерновості залишалася і залишається тією ж: несподіванка ефектів, лаконічність форм, акценти на окремих структурних елементах.

Саме створенням модерного театрального спектаклю «Дама з камеліями» і зайнялося в Дніпропетровському академічному театрі опери і балету тріо однодумців-постановників: заслужений артист України Олег Ніколаєв і заслужені діячі мистецтв України диригент Володимир Гаркуша і хормейстер Валентин Пучков-Сорочинський. Постановники вирішили вказати жанр так: «Балет на музику Джузеппе Верді за романом Олександра Дюма». До чого така складність? На сцені бачимо в різних співвідношеннях в часі і просторі балетну трупу, трьох солістів опери і хор театру, і все дійство — в музичному супроводі повного складу оркестру.

«Експеримент» саме такого роду проводиться в нашому оперному театрі вперше, хоча його ініціатор Олег Миколи відомий дніпропетровському глядачу як постановник в 2004-2008 рр. чотирьох модерних балетів: «Танго нашого двору» («Танго в червні»), «Ніч перед Різдвом», «Академія натхнення» і «Carmina Burana», які завжди йдуть аншлагово і, здається, назавжди залишаться в репертуарі театру.

Принципове питання: чи готовий глядач зрозуміти те, що відбувається на сцені? А ще — чи «бачили», тобто чи відчували глядача постановники, готуючи спектакль, чи орієнтувалися на його сприйняття?

Тут доречно привести думку відомого теоретика театру Віталія Ковалевського: «Актор (як і режисер) повинен працювати на свого глядача, тобто створювати таке мистецтво, яке сприяє розвитку його глядача. А якщо цього не відбувається, то тим гірше для глядача, а не для мистецтва. У такому разі він йде в інший театр».

Безумовно, глядач — різний. У кожного своє сприйняття, у кожного своя реакція на сценічні ефекти, своє загальне враження від спектаклю (іншими словами, з яким настроєм він залишає театр після фіналу). І у кожного глядача свої зауваження. Розуміючи це, керівництво театру зробило абсолютно правильний крок — перед початком спектаклю глядачам роздали анкету з проханням після закінчення спектаклю висловити свою думку, оцінити спектакль. Не аналізуватимемо якість цієї анкети, оскільки вона орієнтована не на серйозне вивчення індивідуальних смаків глядачів, а переважно на визначення «касовості» спектаклю. Втім, на одне з анкетних питань слід звернути увагу: «У Вас найбільше враження від: балету, хору, солістів, оркестру, спектаклю в цілому?».  (Останнє — для дилетанта, який соромиться вголос сказати: «В театрі я нічого не розумію». Ось якби запитали: «Наскільки гармонійно працюють оркестр, балет, солісти і хор?»!). В ключі наведеного питання я і спробую виказати власні думки про показане на сцені.

Оркестр працював бездоганно. Я відвідав підряд два прем′єрні спектаклі, тому мав радість слухати оркестр, яким диригували і Володимир Гаркуша, і Юрій Пороховник. Тут все зрозуміло без зайвих слів, високу якість роботи оцінили гідними аплодисментами і глядачі.

Солісти опери — слава їм! — теж не помилилися жодною нотою. Це стосується і ролі Віолети (Олена Бокач і Оксана Григоренко), і ролі Альфреда (Олексій Сребницький і Сергій Гомон), і ролі Жермона (Олександр Сергєєв і Олександр Прокопенко). Їх, так би мовити, балетні «двійники» теж працювали вельми професійно, вишукано майстерно.

«Академічний хор театру, окрім співу, виконує в спектаклі функцію кордебалету», — так вказано в програмці до спектаклю. Тут, напевно, автори тексту трохи перестаралися: в свідомості звичного глядача «кордебалет» властивий вар′єте, де стрункі дівчата, вишикувані «в ниточку» (значення слова «корд»), синхронно танцюють і спокусливо підкидають довгі ніжки до стелі. Прочитавши такий гарячливий анонс в програмці, глядач чекає, що і тут хор теж підкидатиме ноги до стелі. Хор же в процесі співу лише іноді трохи ступає по сцені. А співає, як завжди, у всіх спектаклях, чудово!

Таким чином, по-моєму, всі складові спектаклю — кожна сама по собі — «зроблені» постановочно добре, і артисти працювали відмінно. Позитивному враженню від спектаклю сприяли і декорації: увага глядачів фіксувалася на двох десятках величезних абажурів у вишуканому стилі бароко, в яких чудово грало світло.

Можете запитати: а чи було в прем′єрному спектаклі щось не так? Тут ще раз нагадую, що висловлюю свою особисту думку, і якщо хтось з нею не згоден, то він може сказати вголос своє слово!

Так от, на відміну від попередніх модерних балетів Ніколаєва, в «Дамі з камеліями» балет виглядає не носієм основної естетичної інформації, а ніби засобом візуальної ілюстрації до геніальної музики Верді і до вокальних партій у чудовому виконанні. Можна поставити питання: чи підняло використання балету спектакль на якісно новий рівень? На мою думку, тут краще, ніж мистецтвознавці, відповіли би психологи. Скільки інформації взагалі може сприймати людина щомиті? Якщо глядач знає і пам′ятає музику Верді до опери, якщо захоплено слухає бездоганний вокал, то його нервова система вже настільки напружена, навіть «переобтяжена», що, наприклад, ефектні піруети Жермона, які «ілюструють» його переживання, не завжди здаються доречними, іноді навіть відволікають від адекватного сприйняття дії. Втім, в деяких епізодах (зокрема, в еротичному показі любові Віолети й Альфреда) Ніколаєвим знайдені, здається, єдино правильні рішення, які не могли бути виписані в оперній партитурі.

Поширена думка: чим більше слухаєш музичний твір, тим вище вірогідність, що твір нарешті сподобається, а то і полюбиться! Саме вплив повторів на психіку людини використовують індійські кришнаїти, коли багатократно і невтомно повторюють  якусь мантру. І це навіть при тому, що людині, загіпнотизованій ритмічними звуками, можна і не знати вербального змісту тієї мантры. Ну що ж, будемо ходити і ходити на оперу-балет, можливо, колись цей модерн і стане частинкою нашого власного «Я»?!

Саме в дні перших прем′єрних спектаклів «Дами з камеліями», коли глядач лише уважно прислухався, чи тріпоче власна душа в унісон зі сценою, на Дніпропетровськ ніби з неба впав ще один гастрольний модерн під назвою «Синдром паралельності» — «сучасний балетний спектакль за мотивами Габріеля Гарсії Маркеса» в постановці режисера Антона Овчиннікова. Цей діяч мистецтва прославився з 2003 року тим, що створив шоу-балет «Black О!Range» (тоді Антон був ще молодим викладачем модерн-джаз танцю). З часом шоу-балет, додавши виконавської майстерності, став джаз-балетом (jazz-dance). В репертуарі, окрім розважальних, з′явилися, як написано в програмці, «віртуозні, чутливі й енергійні номери не тільки розважального, але і серйозного, і навіть філософського напряму». Якщо автори модерна хотіли щось сказати про «філософію» в «Синдромі паралельності», то, здається, краще б вони залишилися простими «розважальниками».

Власне кажучи, вся «філософія» спектаклю (він — без єдиного слова!) — в парадоксальності центрального образу дівчини, яка пише на стінах: «Очі голубого собаки», оскільки вона — божевільна, живе в іншому, паралельному світі. Відомо, що деякі реальні лікарі-психіатри, які декілька років пропрацювали в божевільні, починають стверджувати, що нормальний стан людини — якраз ненормальний, а неадекватність і буйство — це і є норма! В контексті цієї театральної статті не опускатимемося до дискусії, що є нормою в сучасному суспільстві (у тому числі, українському), краще подивимося на сцену.

Бачимо кілька медичних працівників (медсестер, медбратів, санітарів), яких легко впізнаємо по характерних халатах. Вони під керівництвом лікаря (його танцює сам Антон Овчинніков) спочатку діагностують «пацієнтів» — артистів на сцені, а потім навіть спускаються по сходинках в глядацьку залу і, продовжуючи «діагностичну практику» з першим рядом партеру, намагаються продемонструвати, що глядачі — такі ж, м′яко кажучи, божевільні!

Надалі сюжет ще банальніше. Героїня (її танцює Олена Чучко) більшу частину часу спектаклю проводить, сидячи або лежачи на підлозі, нестримно дивлячись на ліхтар системи «Кажан» — це  у неї мовби «весь світ у віконці» життя. Правда, її спробували в божевільні лікувати шоковими методами, і якийсь час вона була ніби «нормальною», в неї навіть лікар закохався — ось яка сила Любові! На жаль, потім все «повернулося на круги своя» — дівчина знову залягає біля ліхтаря, тобто повертається в свій «паралельний світ». З такого лапідарного полягання дівчини починається спектакль (в ньому одна дія), тим же і закінчується у фіналі. Нічого не змінилося. Кожному — свій «паралельний» світ. Переміг синдром божевілля.

Габріель Маркес написав у повісті: «Ти — єдиний, хто, прокинувшись, не пам′ятає нічого з того, що йому наснилося». Так і глядач, як мені здається, мало що запам′ятає з того, що йому показували на сцені протягом півтора годин.

Запам′ятається, напевно, те, що на сцені був не балет, а пластично-пантомімічне дійство. Більшість рухів в динамічних «мізансценах» — із спортивної гімнастики. Тому незрозуміло, чому на афіші несподівано вказана «Школа танцю Чапкіса» і «Конкурс молодих балетмейстерів „Погляд у майбутнє”» (напевно, вони спонсорують гастролі?).

Безумовно, запам′ятається, що всі актори на сцені працювали босоніж (так тепер модно, це ознака «сучасності» в театрі). А ще запам′ятається, що музичний супровід, хоча і сучасний (Ніно Катамадзе, Земфіра, Bjork), часом слабко, а іноді і вельми штучно зв′язаний із психологічними аспектами дійства.

І, нарешті, не можна не порівняти те, що було показане «провінційному» Дніпропетровську, з тими модерними спектаклями найвищого рівня, які останніми роками можуть бачити кияни в театрі сучасної хореографії «КИЇВ МОДЕРН-БАЛЕТ». Це, зокрема, балет «Кармен.TV» на музику Ж. Бізе; балет «Веронський міф: Шекспірименти» за фабулою «Ромео і Джульєтти» В. Шекспіра, на музику П. І. Чайковського, Г. Ф. Генделя і творів епохи Ренесансу; балет «Болеро» на музику М. Равеля; хореографічна фантазія «Дощ» на музику народів світу та І. С. Баха. Це — шедеври українського модерна пластики, в яких талановитий режисер-постановник, один із найвідоміших молодих балетмейстерів Європи Раду Поклітару слідує високому стилю, запропонованому свого часу французьким новатором Морісом Бежаром. В цих творах мистецтва органічно поєднуються надзвичайно цікаве експериментування при неординарному прочитанні всесвітньо відомої драматургії. На жаль, цей театр дотепер не має свого приміщення і повинен для кожного спектаклю орендувати приміщення стаціонарних театрів (зокрема, столичного театру імені Івана Франка, в якому автору статті влітку цього року пощастило подивитися два спектаклі). Напевно, вже пора Дніпропетровську запросити на гастролі «КИЇВ МОДЕРН-БАЛЕТ», тоді наш глядач матиме нагоду не тільки одержати естетичне задоволення, але і порівняти творчі стилі О. Ніколаєва і А. Овчиннікова зі стилем Р. Поклітару.

Але поки до нас з гастролями частіше приїжджають не ті, хто талановитіше, а ті, хто більш спритні в зароблянні грошей.

У жовтні дніпропетровські ЗМІ широко анонсували гастрольний спектакль «За двома зайцями» за класиком української літератури Михайлом Старицьким. Цей драматургічний шедевр мали представляти українські актори, які працюють в антрепризі російського театру «Арбат». В підсвідомості жевріла думка: хоча б із Старицьким відпочинемо від негативних емоцій. Але ні, виявилося, що і класика-драматурга можна представити в іпостасі недотепи і простака!

Для цього знадобилися всього дві речі. По-перше, режисер-постановник вельми вільно відчував себе в тексті п′єси. По-друге, актори настільки імпровізують, що глядач забуває про оригінальний текст драматурга і «стає в кільватер» з примітивними штучками виконавців ролей. Тобто, за фабулою це ніби і «За двома зайцями», і дійові особи саме ті, яких запропонував Старицький, але деякі слова чуємо, м′яко кажучи, дивні, не Старицького, часто це — сучасний молодіжний сленг. Так якби ж лише він! Тут фігурує і сучасне «Артемівське шампанське», і «модерна» лайка: «Атипова пневмонія на твою голову!»; тут згадують і російське шоу «Дім-2», прославляють московського модельєра одягу Юдашкіна і зачитують банальний текст, яким нині офіційно поздоровляють молодят в державних ЗАГСах; тут звучить навіть гасло: «Прощавай, футбольний клуб «Шахтар!».

Якби я був онуком Михайла Старицького, то пред′явив би звинувачення режисеру-постановнику Олександру Кузьміну в неповазі до діда і потягнув би в суд за порушення авторського права українського драматурга-класика. В програмці до спектаклю вказано, що О. Кузьмин одержав «головну театральну премію міжнародного фестивалю в Алма-Аті». Ну, зрозуміло, казахам було не просто повністю осягнути тонкість українського гумору Старицького, а посміятися над будь-якою «комедією положень» — це здоров′ю не зашкодить! На українські театральні конкурси дійство «За двома зайцями» не пропонувалося. І слава богу!

Щоб осягнути всю низькість режисерського падіння, а також зрозуміти, чому Кузьмін узявся за українську п′єсу, слід пригадати, що він є. В програмці представлена така інформація: «О. В. Кузьмін (1968 року народження) — це є культовий казахський режисер, метр еротичної комедії, автор і продюсер скандально-відомого шоу-проекту «Бабло і тьолки» (зі сленгу це перекладається так: «Гроші і дівчата»). Тепер стає зрозумілим, чому ця персона узялася за приниження саме українців, а не казахів: театр «Арбат» — московський, а ми знаємо, починаючи з 1991 року і до цього дня, як «Москва любить Київ». Таким чином, ганебним спектаклем «За двома зайцями» дніпропетровським глядачам навівали думку про неповноцінність українців точнісінько таким чином, як це роблять Вірка Сердючка і «Кролики», які відпрацьовують російські гроші.

Кульмінацією дійства був епізод, коли вельми відома в Україні актриса Руслана Писанка в процесі виконання ролі Проні Прокопівни зійшла зі сцени і пішла в глядацьку залу на 10 хвилин з брудними «експромтами», нібито спокушаючи глядачів-чоловіків своїми «великими формами», сальними словами і непристойними жестами. Щиро кажу: за все моє життя не було нічого більш неприємного під час проглядання театрального спектаклю. Ні, це вже не театр, навіть не цирк, навіть не середньовічний балаган, — це значно гірше!

Ну що ж, модерн буває різний. Якщо Художник, коли йому не вистачає традиційних, в чомусь застарілих засобів, щоб сказати своє слово в мистецтві, створює щось нове — це абсолютно нормально. Інша справа, коли художник користується правилом: «Хай і гірше, тільки б інше» — і починає штучно впроваджувати щось таке, чого до нього ще не було або що не дуже відоме середньостатистичному громадянину. А є ще і такі «новатори», які не можуть вийти за межі жарту: «Нове — це добре забуте старе». Першим аплодуємо, других намагаємося зрозуміти, дивлячись на третіх — усміхаємося. Нам треба навчитися відрізняти модерн від творчих невдач, які намагаються заховати за словом «експеримент».

Мистецтво багатогранне, має мільйони фарб, незліченність відтінків. І лише той художник виросте в Майстра, який поважає Глядача не менше, ніж самого себе. Давайте вірити в потенціал українського театру, який завжди радував світ зразками високого мистецтва, який і в нинішні часи іноді створює те, що не соромно продемонструвати, у тому числі і в області модерна. І сподіватися!

Володимир ЄФІМОВ
кандидат
технічних наук