У квітні до нашого міста у черговий раз приїхав харківський «Театр 19» зі спектаклем «Любофь» — комедією про заморочки сучасного кохання.

Цей театр виник вісім років тому і вже встиг стати модним. Його називають «визначною пам’яткою Харкова». В чому секрет його популярності? Можливо, своїм успіхом театр зобов\'язаний легендарній групі «5nizza» і її фронтмену, а за сумісництвом — актору «Театру 19» Сергію Бабкіну. А може, річ у тім, що перед нами справжня акторська артіль однодумців.

Як би там не було, число прихильників «Театру 19» постійно зростає, а на спектаклях незмінно буває аншлаг.

Перед виставою кореспонденту «Експедиції ХХІ» вдалося поговорити з режисером театру Ігорем Ладенком про творчі злети і творчі кризи, про дніпропетровського глядача і харківський мистецький рух. Сергія Бабкіна — беззаперечної зірки сцени — бесіда якось не торкнулася. І правда, що ж, тільки про нього?

— Чим зумовлений вибір постановок? Чи ви ставите п’єси «на злобу дня»?

— Ні-ні, «на злобу дня» ми нічого не робимо. По-перше, дуже хочеться, аби спектаклі дуже відрізнялися один від одного. Можливо, згодом ми оберемо якийсь один напрям — жанровий або технічний, — а зараз цікаво пробувати все відразу. Ми граємо для різних людей, отже і спектаклі у нас різні.

— Деякі молоді театри зараз роблять спектаклі за мотивами ультрамодних книг. Наприклад, режисер київського «Чорного квадрату» розповідав нашому виданню, що збирається ставити один з творів Чака Паланіка. Чи є у Вас такі плани? Як Ви вважаєте, цікавість режисерів до цих творів — це істинний інтерес до літератури або просто дань моді, адже «на Паланіка» молодь піде однозначно?

— Важко сказати. Насправді дуже нелегко прорахувати очікування глядача, і я б цим взагалі не керувався. Потрібно робити те, що тобі наразі цікаво, — це може бути і найсвіжіша новинка, і найвідоміша класика. Ініціатива має йти від режисера, а не від глядача.

— Як Ви вважаєте, чого не вистачає українському театру?

— Багато чого… В першу чергу, театру не вистачає любові і піклування з боку держави. Тобто чистої техніки. А далі я можу довго говорити, чого ще не вистачає сучасному українському театру, але все це буде виростати з усе тієї ж першої сентенції. У нас будь-яка влада, незалежно від її політичних кольорів і відтінків, плекає просто дивовижне, вражаюче ставлення до театру — неймовірну загальну байдужість.

— Самі не ходять, мабуть...

— Гадаю, що так. А якщо й ходять, то одиниці. Звідси випливає і рівень нашої театральної освіти, і стан державних театрів, і відсутність дійсно серйозних, масштабних фестивалів тощо. Ось нещодавно у державних театрах узяли й скоротили людям зарплатню вдвічі. Актори у розпачі — як можна так жити? Загалом театр у нас в не дуже доброму стані. Театральне життя все ще не згасло здебільшого за рахунок того, що поодинокі активісти ще щось намагаються робити. Будь-яке мистецтво потребує підтримки, а театр — особливо. Адже це невигідне, неприбуткове мистецтво, на театрі неможливо заробляти, — і в той же час без театру розвиток культури неможливий.

— Тобто якщо актор хоче заробляти, він має іти у комерцію?

— Залежно від того, що мається на увазі під «заробляти». Якщо людина хоче будувати чотириповерхові маєтки, то, звісно, зарплатні актора недостатньо. Але для нормального піклування про свою сім’ю її має вистачати.

— В нашій країні це реально?

— У нас актори і в радянські часи не належали до найбільш забезпечених прошарків суспільства. А зараз… Добре, коли у актора є свій театр, де його душі спокійно і привітно. Але навіть при цьому він змушений заробляти по різних халтурах, озвучувати якісь рекламні ролики, зніматися в рекламі і безглуздих серіалах. Від необхідності підробляти не втечеш, але інша справа, коли люди поринають у таку роботу з головою і, по суті, вмирають як актори. Це дуже характерно для Москви, адже там перед людиною постає набагато більше можливостей, постає вибір: залишатися в театрі чи віддати себе телезйомкам. Багато хто обирає серіали, і театр втрачає талановитих і цікавих акторів.

— «Театр 19» — це зовсім невелика трупа. Чи потрапляють до вас нові актори?

— Театр народився ще в наші інститутські роки, коли ніхто і не думав про серйозну роботу. Ми зробили один спектакль, у якому було двоє акторів, у другому їх було троє — так і формувалася модель театру. У мене ніколи не було думки набрати трупу в сорок акторів… Можна сказати, це не наш формат. Є театри, де актори не знають один одного, вони можуть навіть не зустрічатися в одному спектаклі. А у нас все дуже тісно, ми все один про одного знаємо, товаришуємо. Спектаклі у нас виходять рідко, і якщо нам хтось потрібен для конкретної вистави, тоді ми шукаємо актора. А наборів і прослуховувань ми не робимо, хоча до нас дуже часто звертаються охочі пограти в театрі. Але я ж не можу взяти людину в трупу і годувати її обіцянками, що колись вона отримає роль.

— Ви стикалися з негативною критикою, нерозумінням Вашого мистецтва?

— Так, звісно. Але театру допомогла народитися саме доброзичлива критика, позитивні відгуки з боку іменитих столичних журналістів на нашу першу роботу. І з того часу в основному критика оцінювала театр схвально. Щодо глядачів… Вони також одразу полюбили театр. Спочатку їх було мало, потім ставало все більше і більше. Я знаю, що є певна кількість людей, які не сприймають наш театр. Я до цього ставлюся нормально. Мені подобається потяг глядача до театру різного стилю, зіткнення смаків і симпатій, — так і має бути. Але декілька разів ми таки отримували розгромні рецензії. Тут уже постає питання, як до цього ставитися. Якщо ти прочитав про себе щось негативне, що, іти вішатися? Може, ми з цим рецензентом просто на різних казках зросли. До того ж, це власна думка однієї конкретної особи. З іншого боку, дуже важливо виносити з похвал і осудження щось корисне для себе. Критика повинна бути імпульсом для конструктивного самовдосконалення. А зефірна похвала і брань не мають жодного значення.

— Чи буває у Вас як у режисера творча криза, і що може її спричинити?

— Безумовно, буває, але я намагаюся на цьому не зосереджуватися. Бувають невдалі репетиції, і через це псується настрій — і у мене, і у акторів, але при цьому ти знаєш, що завтра або післязавтра все вийде. А коли виходить ідеально, наступна репетиція може виявитися поганою. Все як у житті.

— Яку музику має слухати і які книги читати глядач «Театру 19»?

— Боюся, конкретної відповіді дати не можу. Хотілося б, аби люди взагалі читали побільше і слухали гарну музику, ходили до театру. Це дуже важливо.

— Харків зараз називають столицею української культури — в Києві більше «попси» і надуманих зірок, а у Вашому рідному місті існує оригінальний культурний рух. Як Ви вважаєте, чому так сталося?

— Я згоден, що столиця більше відгонює гламуром, зірковістю і світськими тусовками, а у Харкові дійсно відбуваються певні творчі процеси. Причому почалося це порівняно недавно. З чим це пов’язано, я не знаю, напевне, десь це було передбачено, призначено. Може, Харків стоїть на якійсь магнітній аномалії, може, комета якась пролетіла… Втім, коли ми майже 7 років тому почали грати свої спектаклі у Будинку актора, було зовсім інше відчуття — якогось застою. Нічого у тому Будинку актора не відбувалося, він був схожий на облізлий клуб у якомусь селищі. А зараз самі подивіться: скільки з’явилося театрів, як змінюється сама будівля! Тим часом в інших містах Будинки актора закриваються. Наприклад, в Одесі — ми там минулого року гастролювали — я пішов до Будинку актора, а там тепер казино… Але такого не повинно відбуватися, адже подібного роду місця дуже важливі для розвитку культури.

— Чого ви очікуєте від дніпропетровського глядача?

— Завжди чекаєш одного: взаєморозуміння, діалогу, — так я розумію спілкування із глядачем. Хочеться, щоб ми завжди залишалися задоволені один одним.

Христина ПЛАХОВА