Ще за життя Віталія Інокентійовича Ковалевського про його постать у Дніпропетровську ходили чутки. Знали у ті часи небагато: він приїхав до нашого міста, здається, з Ленінграда; працював режисером у дніпропетровських театрах: російському ім. М. Горького та українському ім. Т. Шевченка; згодом перейшов на викладацьку роботу до Театрального училища. А ще знали, що славетна актриса, народна артистка України Людмила Вершиніна — дружина Ковалевського, що пан режисер дуже багато палить і любить собак.

Але найголовніше — Віталій Інокентійович протягом усього життя писав книгу про теорію і практику театру. Що то за книга, здогадувалися лише студенти Театрального училища, яким він читав лекції. У ті часи в усіх навчальних закладах СРСР театрального напрямку зазвичай докладно вивчали лише так звану „систему Станіславського”, який вважався теоретиком-класиком, — кожне його слово „було істиною”. Той, хто не керувався настановами Костянтина Сергійовича, не міг працювати в театрі ані режисером, ані артистом, ну хіба що яким-небудь реквізитором чи робітником сцени. Так було до Ковалевського.

Ковалевський був іншим. Він шанував Станіславського і його систему, поважав Леся Курбаса, Немировича-Данченка, Олександра Довженка та інших теоретиків театру, але відзначав у них брак філософсько-психологічного підґрунтя в підході як до фахової підготовки режисера та актора, так і до їхньої праці на сцені.

Ковалевський усе життя шукав. Запитаєте, що саме? Лаконічна відповідь може виглядати так: він шукав оптимальну систему навчання режисерській та акторській праці. Втім, студенти Театрального училища (нині це Дніпропетровський театрально-художній коледж), слухаючи його лекції — як, мабуть, і усі студенти в усьому світі, — спочатку намагалися слідкувати за думкою Майстра (так його поважно називали), робили спроби конспектувати, а потім — втомлювалися, бо ж матеріал був надто складним для юнацького сприйняття. Врешті-решт студенти розподілялися на дві частини: одні ставали палкими послідовниками теоретика, інші — потихеньку, в кулак, сміялися над „зарозумілістю” викладача. Будь-яка система передбачає і системне, і систематичне її вивчення. А що могли зрозуміти 17-річні юнаки та юнки — нехай навіть від природи талановиті, нехай із задатками артистичності, із красивою чи оригінальною зовнішністю, — коли чули філософські роздуми та психологічні міркування Майстра?..

Віталій Інокентійович, безумовно, сам усвідомлював неординарність свого мислення, свій високий теоретичний рівень широкого діапазону, планував захистити дисертацію, — але ж, що цікаво, не з мистецтвознавства, що було б природним для театрального діяча, а з... філософії та психології. Отут, мабуть, і треба шукати корені „театральної системи Ковалевського”.

Віталій Ковалевський народився 1 березня 1927 року в Ленінграді у сім’ї службовців. У 1930-х роках родина переїхала до Харкова, де батько-інженер і мати-бухгалтер починають працювати на тракторному заводі. З початком Другої світової війни завод евакуюють на Урал, у Челябінськ, задля налагодження виробництва танків для фронту. Там Віталій поступає вчитися до ремісничого училища, по закінченні якого працює за фахом на тому ж заводі.

Здавалося, починає формуватися трудова династія „технарів”, і раптом у 1945 р. Віталій їде до Москви і поступає до Державного інституту театрального мистецтва ім. А. В. Луначарського (славетний „ГИТИС”). У 1949 році він отримує диплом «Артиста драматичного театру» і за розподілом вишу приїздить до Грузії працювати актором у Театрі юного глядача, але там не затримується.

З 1951 р. Ковалевський працює в театральних колективах Лисичанська та Нікополя.

У 1954 році його запрошують викладати режисуру та майстерність актора у Дніпропетровському державному театральному училищі. Постійне спілкування з молоддю і відбудова зруйнованого під час війни Палацу культури студентів спонукають Віталія Інокентійовича взятися за новий тоді напрямок — він створює молодіжний студентський театр „Дебют”, головним режисером якого і стає. Трохи пізніше під його керівництвом стає на ноги дніпропетровський „Театр КВН”.

1958 року Ковалевського приймають на роботу в якості режисера Дніпропетровської студії телебачення, а у березні 1961 року — режисером у Дніпропетровський російський драматичний театр ім. М. Горького. Там він знайомиться із талановитою актрисою Людмилою Іванівною Вершиніною. Їхній подружній союз триватиме до самого завершення його життя.

У вересні 1975 року Ковалевський  починає працювати педагогом-режисером у Державному театральному училищі, де і залишається до березня 1987 року, коли виходить на пенсію.

Спроба Ковалевського підготувати і захистити дисертацію на тему „Методика створення інтелектуальної сфери психофізичної дії драматичного образу на основі принципу поєднання слова та наочності” була невдалою з несподіваної причини — у Дніпропетровському університеті та у Державному театральному училищі ім. Б. В. Щукіна при Державному академічному театрі ім. Є. Вахтангова (Москва) не знайшлося такого керівника дисертації, який мав би настільки ж високий науковий та інтелектуальний рівень, як Ковалевський. І тоді Віталій Інокентійович вирішує замість дисертаційної роботи підготувати книгу, яка б не тільки надала можливість отримати науковий ступінь, але й була б гідним внеском фахівця у теорію та практику театральної справи. Від того часу і до останніх днів Ковалевський працював над книгою, безперервно доповнюючи її все новими й новими матеріалами у трьох напрямках: театральна режисура, майстерність актора і театральна педагогіка.

„Працю свого життя” Віталію Інокентійовичу не вдалося довести до завершення — видрукувати книгу для широкого загалу театральних фахівців і студентів. В. І. Ковалевський більшу частину свого життя присвятив проблемі, яку можна визначити як «інтелектуальний театр». Саме так я і назвав його книгу, коли зайнявся її упорядкуванням.

Про масштабність теоретичних розробок Ковалевського свідчить, зокрема, те, що чернетки розділів та глав дисертації, графічні схеми, а також окремі нотатки та побіжні записи несподіваних думок автора складають аж 72 (!) товсті теки рукописів, які вдова Віталія Інокентійовича (Майстер помер 11 березня 2005 року) Людмила Вершиніна здала в Обласний державний архів на відповідальне зберігання.

Але ж Людмила Іванівна розуміла, що невидана книга Ковалевського — це неоціненний скарб теорії театру та мистецтвознавства, що має навіть загальнодержавне значення, — у Москві свого часу був «канонізований» Костянтин Сергійович Станіславський, а в Україні?! Упорядкувати рукописи та підготувати книгу до видання на прохання Вершиніної взялися дві людини: автор цієї статті та учениця Ковалевського актриса Наталя Новостройна.

Працюючи над упорядкуванням рукописів Ковалевського, я познайомився з ним так би мовити заочно і збагнув, наскільки високого рівня це був мислитель-інтелектуал, логік, ерудит, митець, одним словом — Особистість.

Робота з рукописами виявилася вкрай важкою і тривалою. Чому? По-перше, Віталій Інокентійович не встиг систематизувати матеріали, тож окремі фрагменти однієї й тієї ж теми знаходилися у різних теках. По-друге, усі тексти написані автором від руки нерозбірливим почерком, часто-густо це — скоропис на якомусь шматку паперу, наприклад, на зворотному боці роздруківки якоїсь п’єси або навіть на обгортці блоку сигарет. По-третє, для логічного складання тематичної книги упорядникові треба було розібратися в нюансах „системи Ковалевського”, а це, зрозуміло, потребувало немалого часу.

Як би то не було, а у травні цього року книга В. І. Ковалевського „Интеллектуальный театр” побачила світ.

Про що ж ця незвичайна книга? Для того щоб читач правильно усе зрозумів, хочу навести так би мовити квінтесенцію театральної системи Ковалевського: „Людина являє собою найбільш складну систему у порівнянні з іншими системами реального світу, а віддзеркалення і відображення у театрі соціальних та психологічних особливостей реального світу в естетичній формі — ще складніша система”.

Автор всебічно висвітлює питання театральної режисури: театрознавчі основи і методику роботи режисера, компоненти режисури, докладно аналізує процес творчості, заглиблюється у природу таланта. При цьому розглядає роботу режисера не окремо від сцени, а як систему „актор — режисер”.

Частина книги присвячена майстерності актора. Як вважають фахівці, Ковалевський іде значно далі загальновідомих театральних принципів системи Станіславського. Він докладно аналізує методологію і методику творчого процесу створення персонажу, покладаючи в основу надзвичайно широке, багатовекторне поняття образу ролі. Автор докладно зупиняється на питаннях складностей у роботі актора, яка повинна охоплювати багато аспектів — і психологічних, і театрознавчих, і суспільних, і багатьох інших. При цьому результат залежить і від суто фізіологічних якостей актора, в тому числі — від його здатності до перевтілення.

У книзі Віталій Інокентійович ділиться і своїм багаторічним досвідом щодо підготовки у навчальному закладі акторів, частина з яких, його учнів, згодом стала знаними акторами, режисерами, менеджерами у театральному бізнесі. Автор переконливо показує, що будь-яка освіта повинна перш за все виховувати особистість людини. У процесі ж відбору студентів особливо треба звертати увагу на професійно-значимі якості кожної кандидатури на актора, які у процесі навчання мають бути розвинені.

Весь час, поки ми працювали з рукописами В. І. Ковалевського, нас зігрівала думка, що вихід у світ його книги «Интеллектуальный театр» справді буде подією не лише для театрів та навчальних закладів Дніпропетровська, які готують акторів та мистецтвознавців, але й помітною подією у театральному житті всієї України та за її межами. Книга може бути основою для модернізації системи підготовки театральних режисерів у Києві, Харкові, Львові, інших містах на тому високому рівні, якого потребує наш цікавий і динамічний час. Тож, сподіваймося, колись і у Дніпропетровську будуть готувати висококласних театральних режисерів світового рівня ХХІ століття.

Головне ж — книгу видано, і тепер кожен митець, кожен фахівець, кожен театрофіл має змогу її прочитати. І кожен може пишатися тим, що в Україні, саме у Дніпропетровську, працював видатний теоретик Театру світового рівня Віталій Ковалевський.

КОВАЛЕВСЬКИЙ — МІЙ ТЕАТРАЛЬНИЙ ТАТО
(Юлія РАДЕНКО, заслужена артистка України)

Ми, студенти акторсько-драматичного курсу в Театральному училищі, називали Ковалевського „Майстром” — він був для нас і педагогом, і режисером вистав, і психологом. Перше уявлення про етику, про правильну поведінку серед людей, у суспільстві нам дав саме Ковалевський. Він вчив нас правильно ходити, одягатися, тримати осанку.

Пригадую: коли вперше — після прочитаних лекцій — ми повинні були показати етюди, а на заняття прийшли не готовими, Віталій Інокентійович просто встав і вийшов з аудиторії. І як нам усім було соромно! Не можу забути, які в той момент у нього були очі. Взагалі вони у нього були, як терен, наче циганські, і в них була така ж проникливість, яку ми, буває, бачимо у циганок. Але ж із глибини очей випромінювалася ще й філософія життя! А ще в нього були чорні кучері та окуляри... Він ті окуляри трохи піднімав пальцем вгору і, примружившись, уважно і спокійно дивився в очі співбесідника, ніби намагався зазирнути у майбуття.

Хтось із мудрих сказав: «Для Всесвіту ти хтось, а для когось — ти цілий Всесвіт». Саме таким Всесвітом був і залишився для мене назавжди мій учитель Ковалевський.

УЧИТИСЯ У ВІТАЛІЯ ІНОКЕНТІЙОВИЧА БУЛО ЩАСТЯМ
(Володимир Горянський, народний артист України)

Я — щаслива людина, тому що в моєму житті був Віталій Інокентійович. По суті, це він мене зробив артистом.

Учитися у Віталія Інокентійовича вважалося у студентів Дніпропетровського театрального училища великим щастям, хоча сам він полюбляв повторювати: «Я, власне, вас нічому не навчу, лише постараюся розвинути в кожному з вас те, що заклала природа». Мені здається, це був дуже правильний педагогічний підхід, тому що акторство, справді, багато в чому залежить від природи людини.

Згадую дипломний спектакль, де в мене була роль царя Федора. Я приходив на репетиції і щось бурмотів, нескінченно забуваючи текст. Віталій Інокентійович довго й терпляче слухав, а потім — у якийсь момент — почав на мене кричати. Репетувати в буквальному значенні слова, але в цьому крику відчувалася якась його зацікавленість у мені, от начебто як батько зацікавлений у синові. Я стояв, слухав і посміхався. Він раптом запитав: «Що ти смієшся?» — й... вигнав мене. А мені це було приємно! Я відчував — по його лайці, — що я комусь потрібний, що викладач по-людськи, глибоко переживає за мене. І я був щасливий від розуміння цього! Тому й сміявся. Знав-бо, що вивчу текст на наступну репетицію, але відчуття «потрібності» так мене тоді надихнуло, що я закінчив училище з «червоним дипломом».

А починати вчитися мені було дуже важко, адже я прийшов до Віталія Інокентійовича на другий курс, а в нього були інші, свої підходи до навчання. У нього студенти тоді вже рік займалися за його власною програмою, тож я, прийшовши у групу, не завжди розумів, про що вони там розмовляють. Отак півроку взагалі не розумів, що відбувається в класі. А в якийсь момент Віталій Інокентійович сказав: «Якщо ти не зрозумієш, чим ми отут займаємося, то розпрощаємося!» — а для мене це було б найстрашніше.

І якось — в одному епізоді маленької інтермедії — я, на його бачення, розкрився як гострохарактерний трагікомічний артист. І з того часу почав набирати, набирати, набирати... І це все — завдяки йому, Віталію Інокентійовичу, завдяки його школі, його індивідуальному підходу до кожного учня.

НАСТАНОВИ ВІТАЛІЯ ІНОКЕНТІЙОВИЧА
(Ярослава ГЕРМАНЮК, актриса, редактор
херсонської газети)

Наукова система Віталія Інокентійовича базувалася на підготовці саме вдумливих, універсальних акторів. Тому мені, актрисі лірико-драматичного амплуа, він „для загартування” давав роль... відьми у “Фаусті” Гете та повії Асі у “Воспоминаниях” Арбузова. Майстер цілеспрямовано “гнув”, мов галуззя, наші природні нахили, “ліпив” із нас акторів різнобічного амплуа і водночас, мов кришталеву чашу, оберігав від диктаторських посягань інших викладачів на нашу індивідуальність, неповторність.

А найвищою оцінкою наших успіхів була... карамелька, яку Майстер давав тому, хто в ролі зміг збентежити його душу. Обгортки тих кількох цукерок я зберігаю й досі. Вони — немов золота медаль для спортсмена-олімпійця, бо ж нелегко було отримати таку нагороду.

Володимир Єфимов
журналіст