«Жуй». Що це? Наказ? Рекомендація? Соціальне гасло? Заклик з увагою поставитися до всього, що ми, «піпли», «хаваємо»? «Жуй» — це театр, а отже — це життя. Театр цей — театр абсурду, але ж і життя також незрозуміла штука.

Авангардний театр «Жуй» — нова для нашого міста формація, створена молодими акторами на чолі з режисером Германом Гошкадором.

Виставу «Метаморфози» театр вперше зіграв на гастролях, у Запоріжжі. І лише 5 травня її побачив дніпропетровський глядач. У залі Будинку архітектора, де багато років живе театр одного відомого актора, було не менш людяно, ніж на виставах того актора.

Глядачі чекали обіцяного в афішці. Обіцяли їм поєднання шокуючих відеоінсталяцій із сучасною хореографією, присмаком футуристичної поезії і сюжетом, що вартий уваги. Обіцянку було виконано.

Екран. На екрані чорно-білі особистості стають натовпом, натовп розкладається на людей, воює з людьми, складається із людей. Люди там, у ролику, по-дитячому легковажні та наївні. Люди там поводяться, як дорослі.

Люди — там. На сцені. Ні, то лише одна людина на сцені. Один-єдиний чоловік. А ті, що разом з ним? Ті, що танцюють свої божевільні танці? Ті, що кричать вірші в обличчя світу і глядачу? Хто вони? Вони — його надії, страхи, відчуття. Його все. Просто психи, що живуть в його голові. Психи, що завжди говорять до нього. Завжди говорять про світ, біль. Завжди — це надто довго. Вони живі, але живі лише в ньому, лише для нього живі. Вони — всього лише він. Але він — щось більше за них.

Він не остання людина на землі, ні, в жодному разі. Навпаки — людей в його житті багато. Може, занадто багато. Він пам’ятає людську доброту, і лише згадка про неї пробуджує в ньому страх.

Його божевільні — цілком реальні, вони просто мешкають у його голові. Їх танок — це в якомусь сенсі теж життя. Життя, де кожен танцює про своє, але всі танцюють разом. Вони розмовляють віршами і мовчать під музику. Їх слова і їх мовчання приносять йому біль. Біль — це також життя в якомусь сенсі.

Але в чому сенс? Померти без страждань? Чи не буде потім соромно? Чи буде для нас «потім»? Чи є для нас «зараз»? Чи, може, нам байдуже? Ми — байдужі до себе? А може, ми байдужі до інших? Чи ми просто не чуємо їх, може, чуємо тільки психів у своїй голові? Може, ми і себе не чуємо, а не тільки їх, інших? Та й чи інші вони? Може, ми і вони — одне? Яка в нас енергія? Як ми рухаємось? Як живемо? Вмираємо — як?

Завжди шукаючи відповідей, він знаходив лише нові питання. Таке життя, і він — живий, справжній. Йому часто було боляче. І серце його завжди билося дуже швидко.

Він, як і я, і ти, і ми, — один з натовпу. І головне тут не те, що з натовпу, а те, що один. В ньому є якийсь вогник, може — Божа іскра. Це не полегшує існування, не робить простішим життя. Просто вона є, ця іскра, і з неї займеться полум’я. І він у цьому вогні згорить, залишивши по собі тепло і світло. Того тепла не вистачить надовго, того світла ледве стане, щоб зробити крок у темряву…

Тієї темряви достатньо для всіх, і в кожного вона своя. Огидна і невідома, і страшно стає. Страшно не від огиди, а саме від невідомості. То, може, понишпорити у себе всередні? Може, там є щось світле серед пітьми? Може, пошукати чогось? Як шукають пальці у нутрощах риби там, на екрані? Від цього мало б стати дурно. Але ми звикли до темряви. Вона давно тут, всередині. Нас від неї не верне. Вона — це життя в якомусь сенсі. Вона — це ми.

Це ми — там, у залі. І, як і в тому залі, в нашій душі буває темно. Нам буває боляче. З нами розмовляють психи, що живуть у голові. Це з нами сталася якась метаморфоза за час вистави. Спектакль завершився. Хтось увімкнув світло.

Євген БРЕГМАН