Сотні років, знаходячись під владою Польші, Росії, Угорщини, населення України дивилося на себе чужими очима. І сьогодні важко зрозуміти, коли та як сформувався той чи інший стереотип. Часом, не розуміючи краси свого справжнього обличчя, ми вдягаємо маску й живемо не-собою. Буває, погоджуємося з тим, до чого не лежить душа, бо нам кажуть, що «так повинно бути». Які ж ми, українці, є насправді? Що нашому серцю близько? Щоб обговорити ці важливі проблеми, ми розпочинаємо нову рубрику «Україна — це я», у межах якої кожен зможе по-своєму відповісти на запитання: хто ми? Якими хочемо бути? Що таке Україна особисто для мене?

Сьогодні давайте здійснимо подорож до українського світу разом із завідувачкою краєзнавчого відділу Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки Іриною ГОЛУБ:

- Що я українка, знаю з дитинства. Я виросла в Каховці, маленькому зрусифікованому містечку на півдні України, де всі розмовляли суржиком, а кожна українська народна пісня закінчувалася на першому-другому куплеті, бо далі ніхто не знав. У дошкільному віці я спілкувалася зі своєю прабабою Мотрею Станішевською, чула від неї, що вона чернігівська козачка. Я не знала, що таке «козачка», але це мені здавалося чимось престижним.

Ніякого національного виховання не було ніколи. Я знала, що українка, і мене це влаштовувало. Я навіть пишалася своєю національністю. Але, думаю, так само б пишалася, якби належала до будь-якої іншої нації.

Вчилась я в російській школі, тому що мій батько, який народився в Криму і мав українсько-польську кров, хотів бути «русским» - так і в паспорті записався. Незважаючи на типово українське прізвище Єсипенко.

Мене дивувало, що підручник, який називався «Родная речь», був підручником з російської мови. Українську ми почали вивчати з другого класу. Мама купувала мені книжки російською та українською, я легко читала обома. Без проблем розуміла гуцульські народні казки, прочитавши наприкінці книги словничок, знала, що таке леґінь, вуйко, бескиди...

Одного разу, пам′ятаю, у третьому класі на урок зайшла завуч і запитала: «Поднимите руки, кто по национальности русский? Кто украинец?». Я підняла руку як українка. Моя подруга не знала, хто вона, я їй пояснювала, що вона теж українка.

У Каховці ми розрізняли, хто «хохли», хто «кацапи», «жиди», цигани, але міжетнічних конфліктів не виникало. У нас було несприйняття Західної України, яка асоціювалась із «бандерівцями». Вплив радянської пропаганди тут наклався на екологічну трагедію нашого каховського краю.

На початку 1950-х років будували греблю, створювали Каховське водосховище, вирубували плавні. А плавні для місцевого населення — це була не лише історична земля та краса неймовірна. Вони також мали величезне господарське значення: риба, раки, птаство. Тут косили траву, випасали корів. У імлистих піщаних ґрунтах вирощували моркву, буряки... Місцеві категорично відмовлялися вирубувати плавні, саботували. На вирубку привозили із Західної України хлопців і чоловіків, «западенців», яким потрібна була робота.

Ви ніколи не бачили плавнів? Це казка. Уявіть степ улітку. Він вигорає, стає сухий, ні на чому оку зупинитись. Щоб зрозуміти його красу, треба жити в ньому. І от серед цього степу раптом на Дніпрі... оаза. Безліч річечок, заток, озерець, болотець, острівців, гайків, лісків... Природа настільки буйна — просто тропічна!

Пам′ятаю: пливуть човни — весельні, безшумні... Верби нависають над човнами... Коріння дерев вилазить із води, схоже на фантастичних зміїв... А за поворотом — озерце, де все геть-чисто вкрито білим лататтям... Серед дівчат було модно плести з лілей вінки, робити кулони. Гірляндами з білих лілей прикрашали борти човнів. У плавнях росли жовті болотяні глечики, жовті іриси. Там жили дикі коні, я бачила кобилу з жеребцем...

Ви розумієте, який злочин, із погляду місцевого населення, робили ті приїжджі хлопці?

Пізніше, коли мені довелося їхати навчатись до Рівного, я плакала, бо мені розповідали, що там мало не за кожним рогом сидить бандерівець із кулеметом... Рівне виявилося привітним містом. Там я по-справжньому навчилась говорити українською мовою.

Я була в Луцьку, у Львові, у Харкові, у Криму, на Донбасі... У мене немає відчуття фрагментарності чи поділеності України. Для мене вона вся ціла. Я полюбила Крим, бо там народився та виріс мій батько, Крим я завжди сприймала як Україну. Київ викликає у мене душевний трепет, а шляхетний Львів чи тихий Луцьк занурюють у старовину.

Серед сильних рис українців я б назвала здатність іти до кінця, але коли дуже вже припече. Ліричність характеру. Філософське сприйняття світу. Відданість — друзям, сім′ї, справі. Серед українців багато вчених, талановитих митців, державних діячів. Хоча у нас є свої слабкості: невпевненість у собі, нерішучість. Ми часто сумніваємося, схильні поступатися власними інтересами, щоби не образити іншого.

Я — частинка України, не уявляю себе без неї.

Записала Ірина РЕВА