Поетів з України, що пишуть російською мовою і чия популярність переступила межі нашої країни, можна перерахувати по пальцях. Один з найбільш яскравих і «драйвових» із них — київський поет Олександр Кабанов. Він — володар престижних поетичних премій, автор 7 книг, головний редактор київського журналу культурного опору «ШО» і організатор наймасштабнішого і найамбітнішого Міжнародного поетичного фестивалю "Київські Лаври", який проходить в Україні вже четвертий рік.

Кореспондент "Експедиції ХХІ" поговорив з Олександром Кабановим про стан сучасної української літератури, про її перспективи і не тільки.

— У твоїй поетичній творчості була восьмилітня пауза — приблизно з середини 90-х років ХХ століття до початку ХХІ століття. Чому?

— Можна було б відповісти стисло: вірші просто не писалися. Але давайте пригадаємо, що відбувалося на початку — у середині 1990-х. Як на мене — сумовитий для поезії час. Постійні бандитські розбірки, путчі, вбивство Лістьєва, чеченська війна... Люди, остаточно розчаровані в перебудові, зробилися «челноками». «Товсті» літературні журнали — «Новый мир», «Знамя» та ін. — катастрофічно впали в тиражах. Той же легендарний «Огонек» став майже нікому не цікавий. В повітрі тих часів витало все, що завгодно. Але поезії в цьому витанні було небагато.

— В новій соціокультурній реальності ІІІ тисячоліття твоя поетика зазнала певного апгрейду: з’явилися особлива легкість, захопливість і життєва веселість, химерна система образів і експериментальні сюжети на рівні не тільки текстовому, але і на концептуальному. Мабуть, і розрахунок був не на одного лише колишнього читача, але вже і на нового — молодого, інтернетного. Що довелося прибрати з творчості в новому столітті, а що — привнести до неї?

— Мені, взагалі-то, начхати на будь-яку соціокультурну реальність того чи іншого тисячоліття. Важливо лише одне: пишуться або не пишуться вірші. І все це відбувається на рівні особистого кайфу. Звісно, соціум, якісь життєві моменти постійно намагаються цей самий кайф обломити, залучити тебе до чергового політико-побутового дискурсу. Але поки тримаємося, укріплюємо кріпосні стіни.

Я взагалі РІЗНИЙ поет. І для мене вірші, крім задоволення, — це ще і боротьба з нудьгою, з обидленням всесвіту. Відповідно, і читач моїх віршів — РІЗНИЙ. Комусь подобаються ранні і «серединні» речі, а хтось високо цінує недавно написані. І ці люди цілком виразно обґрунтовують свою позицію. Ну, а мені як автору приємна така розмаїтість думок. Поета майже неможливо любити повністю. Він такий... вельми екзотичний і специфічний плід. Цілющо-отруйний. Найголовніше — мені з моїми віршами не нудно.

— Як ти розглядаєш сучасний український поетичний контекст? Чи є на віршовій "мапі" зони і ділянки, що переживають літературну кризу? На мій погляд, якщо окремо узята область не має власного журналу або набору імен — то її в аспекті вічності нібито і не існує. І пустка (поетична), як у фільмі "Безкінечна історія", продовжує насуватися на Україну. Чи так це у твоєму розумінні?

— Сучасний український поетичний контекст — це суцільні ерогенні зони. Те, що колись називалося «літературний процес», видозмінилося настільки, що тепер уже важко сказати: на гірше чи на краще. Журнали, літоб’єднання, навколо яких колись кублилося літжиття, втратили свій вплив. Але, що радує, з’являються нові, цікаві автори. Їх небагато. Хорошого взагалі повинно бути небагато — тоді його можна з упевненістю відрізнити від поганого. Немає ніякої пустки. Будь-яку пустку, відсутність журналів і літоб’єднань перекриває Інтернет. Він надає буквально всі можливості для будь-якого автора.

— Журнал «ШО», редактором якого ти є, позиціонує себе як журнал культурного опору. Слово "опір" асоціюється з гітлерівською окупацією Франції, коли поети і письменники (грубо кажучи, інтелектуали) шляхом друкарських засобів билися з нацистами. Так і тепер: ведеться вербально-візуальна війна, але вже проти корпоративного ярма, яке перетворює людину на набагато гіршого раба, ніж у Стародавньому Римі (бо поневолення тут не тілесне, але розумове), проти страхітливої "промивки мізків" — брудних справ, якими займаються ЗМІ, відпрацьовуючи замовлення. Наявна криза якраз і підстібає нинішніх поетів до "розширення простору боротьби" — за влучним виразом Мішеля Уельбека...

— Колективом журналу «ШО», яким я маю честь керувати, під опором розуміється наступне: якісні, «корисні» тексти, що аналізують сучасну культуру. Нинішня ситуація має трикутний силует. На одній вершині — глянсові, гламурні журнали про «красиве життя», на іншій — інформаційно-політичні газети, більшість з яких лобіює ті або інші політичні інтереси, а на третій — ми, журнал «ШО», який у своєму ексклюзивно-самотньому положенні намагається хоч трохи врівноважити ситуацію. Ми працюємо у просторі, що добре прострілюється. І для нас слово — це в буквальному розумінні справа. «ШО» організовує найбільший в Україні літературний фестиваль, публікує нікому досі невідомих авторів, саме нами було упроваджено в український культурний простір і популяризовано таке поняття, як «SLAM» (Слем — це окрема анархістська субкультура, що є синтезом різних мистецтв. – О. М.). Ми фінансово та інформаційно допомагаємо письменникам, потерпілим від беззаконня урядовців. Ось і зараз, під час нашої бесіди, мені поступила інформація, що мій заступник, талановита людина Толя Ульянов був побитий невідомим в центрі Києва, ведеться слідство... Не сумніваюся, що цей напад пов’язаний із професійною діяльністю Анатолія.

— Журнал "ШО" покликаний відкривати очі на шокуючі речі, такі, як сама правда, — адже вона завжди, в будь-які епохи ріже очі і рідко коли буває приємною... Чи змінюється наповнення видання, його ідеологія і як воно еволюціонує?

— Журнал «ШО» перебуває в постійному процесі модернізації. Структура залишається класичною — це три розділи: ШО ДИВИТИСЯ (кіно, ТБ, театр, галерея), ШО СЛУХАТИ (музика), ШО ЧИТАТИ (література у всіх її проявах). З березневого номера ми ввели спеціальну дискусійну рубрику, присвячену таким темам, як еротика і порнографія в сучасному мистецтві, авторське право і т.д. Сподіваємося, що ті, хто прочитає це інтерв’ю, запропонують свої теми для нової рубрики.

— Розкажи про фестиваль "Київські Лаври". Ти ним задоволений?

— Міжнародний фестиваль поезії «Київські Лаври» — найбільш авторитетний і масштабний фестиваль в Україні, головним і єдиним спонсором якого є журнал культурного опору «ШО». Це фестиваль, що об’єднує слов’янські культури. Звичайно він проходить в середині травня, триває 4-6 днів, перетворюючи Київ на місто поетів. Рідко який скільки-небудь значущий український, російський або ж білоруський поет не бере участі в «Київських Лаврах». Вхід на всі заходи є вільний, тому кияни і гості столиці можуть цілком вільно послухати своїх улюблених поетів і поспілкуватися з ними, узяти автограф.

— "Експедиція ХХІ" приділяє чималу увагу дніпропетровській культурі і, скажімо так, ментальності. Ти — частий гість в Дніпропетровську. Які у тебе назбиралися цікаві спостереження з даної теми?

— Мені затишно виступати у вас. Я не любитель міркувати про відсоток густини поетичного матеріалу на квадратний метр міста Дніпропетровська. Поезія — доля одинаків. Але приємно і корисно збиратися час від часу разом. Будьте щасливі!

Олександр МУХАРЕВ