Тарас Прохасько — класик сучасної української літератури, один з найвидатніших діячів „станіславського феномену”, “рослинний філософ” та просто людина, безмежно закохана у рідну землю. Також Тарас відомий своєю позицією щодо національного питання.

— Раніше можна було часто почути твердження про ідеологічну відмінність Сходу та Заходу. На Вашу думку, чи існує досі протистояння між цими регіонами?

— Я не думаю, що існує протистояння між ними, але я страшенно серйозно наполягаю на тому, що ми є різні — і потрібно це усвідомити. У дуже багатьох вчених є думка, що певні речі в житті, починаючи від антропології, історії і закінчуючи мовою, насправді не є визначальними. Все на світі глибше. Якщо ми визнаємо те, що ми дуже різні, тоді ми й зможемо нормально співіснувати. Потрібно розуміти, не боятись цього, не намагатись від цього втікати. Треба просто радіти з того, що є такий спектр, що є таке багатство у цього народу, радіти тому, що він такий різний.

— Куди спрямований вектор сучукрліту — на Схід чи Захід, у минуле чи у майбутнє?

— Мені здається, що сучасна українська література наближається до певного стану, який наступає після довгого періоду, коли розроблявся так званий „апарат” — мова, стилістика тощо. Мені здається, що останні кілька років цей вектор скерований на те, щоб з’явилася українська масова література.

— Досить популярною у літературних колах є думка, що має існувати як елітарна, так і злободенна література. Зараз проводиться величезна робота з популяризації, як це не дивно звучить, масової книжки — брати Капранови, Ірена Карпа, Любко Дереш. Вони йдуть у вірному напрямку?

— Вони саме і є такою тенденцією, яка спрямована на завоювання читача. Я знаю, певні діячі кажуть, що, мовляв, така література — це вже є заниження її інтелектуального рівня. Але насправді — ні. Бо література робиться для людей. І українська література останніх десятиліть страшенно програвала через те, що не було масових популярних жанрів. Саме тому російська література зайняла український ринок. Тому що писали і писатимуть те, що читає справді найбільший відсоток читачів. Вони пишуть детективи, любовні історії, бойовики і так далі, і далі. В Україні такого не було. Питання процвітання української літератури стосується того, чи зуміє вона зробити крок у бік масового читача. Якщо зуміє, то все буде добре. Якщо ж ні...

— Чи можуть діячі культури якось об’єднати людей довкола себе, привернути увагу до мовного питання?

— Я думаю, вони можуть тільки єдиним способом на будь-що впливати. Цим способом є якість їхнього продукту. Якщо буде якісна українська література, якісні українські музика та кіно — то все буде гаразд. Культура, як кажуть в рекламі горілки, знайде свого поціновувача.

— Скільки повинно залишатись в дорослій людині дитячого?

— Найголовніше, коли ми говоримо про зрілість або дитинство, — це те, що в дитинстві є безпосередність і свіжість сприйняття. Насправді, чим більше свіжості сприйняття, чим більше здивування, чим більше відкриття світу наново для себе, тим краще. Інша справа, що я за такі дорослі речі, за таку зрілість, коли людина робить свідомий вибір і готова відповідати за свої вчинки. Цього у дитини нема. В моєму розумінні здатність відповідати за все, зроблене тобою, є позитивною рисою, в яку я вкладаю поняття — „доросла людина”.

— Чи пишете Ви зараз щось, крім статей? Якусь велику річ?

— Я, взагалі-то, не пишу великих речей, бо всі мої книжки є тонкі і лаконічні, але пишу тепер таку штуку, яка обертається довкола себе. Тяжко назвати її сюжетним романом, але це не є якесь есе глибокодумне, це є щось, що пов’язане з їдою, «їдженням» по-українськи. Тобто це погляд на наші землі через культуру їжі.

— Яка філософія потрібна сучасній людині?

— Я не бачу особливої потреби у філософії як науці. Але мені здається, що найголовніша сутність філософії криється, власне, в буквальному значенні цього слова — любов до мудрості. До речі, є такий вислів (насправді я сам його придумав): люди, які думають по-різному, відрізняються менше, ніж ті люди, які думають, і ті, які не думають взагалі. Тобто саме „думання” для філософії є безмежно важливим. Роздуми про те, що робиш, що відчуваєш.

Непотрібно так робити: дивитись на годинник і казати собі: “Сьома тридцять — зарядка, дванадцята сорок п’ять — не забути подумати!”. Коли будь-що робиш, все залежить від того, чи усвідомлено ти це робиш, чи ні. З цим у кожного по-своєму складається, кожен обирає свою дорогу.

— Яким наразі є основний меседж Вашої творчості?

— Основна мета моєї творчості — змусити читачів думати про себе. Це зовсім не вкладається у синтаксис слів, скажімо, “думати про людей”. “Думати про людей” передбачає, що треба їм щось роздавати, витягати немовлят з ополонки. Але, насамперед, треба думати про себе. Чого ти є, і який ти є.

Ігор АНДРЮЩЕНКО