Яків Зорін — багатогранна творча особистість. Будучи керівником одного з підприємств нашого міста, він водночас є літератором і композитором. Але головне — це його пісні. Вони западають у душу, і слухати їх можна до безкінечності. У ході бесіди ми дізналися не лише про світовідчуття Якова, але і про те, як незвичайно, по-особливому сприймається ним наше місто.

— Якове, цілеспрямовано письменництвом Ви стали займатися вже у новому столітті. А що цьому передувало?

— Мої перші поетичні і музичні експерименти прийшлися на інститутські роки. З друзями-першокурсниками грав у ансамблі на клавішних. Незабутня смарагдово-перламутрова іоніка із символічною назвою "Юність"! Потім була довга перерва. Робота над дисертацією, викладання хімії. Після розпаду СРСР на якийсь час займатися наукою стало абсолютно неможливо, довелося "піти" у бізнес. Життєвих перипетій і колізій вистачало. Так у 2001 році і побачила світ книга "Блестящий ученик". Її жанр — збірка гумористичних есе.

Що стосується композиторства, то сказати, що я професійно пишу музику, мабуть, все ж таки буде перебільшенням. Моя справа — підібрати мелодію і гармонію. Потім наступає черга "справжніх" музикантів — аранжувальників. Хоча, що для мене виявилося дивним, їм не завжди вдається вгадати характер, душу твору, знайти ту єдину стежечку, яка відома тільки авторові. Щоб досягти потрібного ефекту, доводиться повертатися до початку знов і знов. Наприклад, до пісні "Патрон без обоймы" різними (дуже гарними, на мій погляд) музикантами було зроблено чотири (!) аранжування. Тільки в останньому варіанті вдалося досягти того, щоб пісня "чіпляла", щоб мурашки бігли по шкірі.

— У Вашій книзі "Блестящий ученик" чого більше: правди або вигадки?

— Відповім лаконічно. Життя — найкращий драматург і режисер! Спеціально не вигадаєш! Та, на мій погляд, і не потрібно. У книзі багато гумору, іронії. Але за всім цим стоїть спроба розібратися у вельми важливих, серйозних питаннях. Наприклад, чому, закінчивши музичну школу, дітки всі як один можуть зіграти "Місячну сонату", але рідко хто вміє "збацати" славнозвісну Мурку? Або чому студенти технічного вишу не розрізняють натуральні числа і десяткові дроби, хоча проходять при цьому вищу математику ("вишку"), з усіма її диференціалами та інтегралами? При цьому ніякої повчальності. Рятуй Боже! За відгуками, книга читається дуже легко.

— Я звернув увагу, що саме в цій книзі у Вас вперше з’явився образ Червоної Кішки. Як Ви її придумали і, головне, навіщо?!

— Дійсно, на обкладинці книги причаїлася Червона Кішка. Гріючись у сонячному проміннячку, вона виглядає з трави-мурави, пильно придивляючись до того, що відбувається навколо. Ось, кажуть, не пощастить, якщо чорний кіт дорогу перейде. Куди веде ця дорога? До маленької або великої біди? До нещастя? А як тоді знайти дорогу до щастя? Якого кольору повинен бути кіт? А може, кішка? На кінчику язика вертиться, що вони повинні бути білими. Проте ще зі школи відомо: очевидна відповідь — відповідь неправильна. Якби все було так просто, на дорогах до щастя було б не протовпитися, білої фарби вистачило б на всіх! Для себе (і лише для себе!) я вирішив: хай це буде Червона Кішка. Кішка Везіння. Через деякий час була написана і пісня. Уяви мій шоковий стан, коли пару років потому, проглядаючи в Інтернеті новинну стрічку, я натрапив на заголовок: "Червона кішка — зоологічна сенсація 2005 року!". Знайшли її, до речі, в одному з найромантичніших куточків на Землі — на острові Борнео.

— Хто з музикантів найбільш істотно вплинув на Вас? Чи зараховуєте Ви себе до бардів, або, може, є якась особлива історія?

— Спочатку була класика. За повною програмою дитячої музичної школи. Народні пісні, Черні, Майкапар. Потім вступили у справу "Самоцветы", "Песняры", проте їх швидко відсунули у бік "Бітлз". Але все-таки, зізнаюсь, в особистому рейтингу пальма першості завжди належала Окуджаві. І разом з ним великій когорті — Галичу, Візбору, Висоцькому. Всі пісні Окуджави, про які тільки вдавалося дізнатися у 70–80-ті роки, я знав напам’ять і співав їх за кожної слушної і неслушної нагоди, часом натрапляючи на нерозуміння з боку слухачів, які вимагали чого-небудь простішого: "Мурку давай!". До речі, для мене було великим одкровенням, що Булата Шалвовича буквально боготворять у Польщі. Практично всі його пісні перекладені на польську мову. Розділення ж на бардів і не бардів, як мені здається, є вельми умовним. Сьогодні, коли твори Окуджави і Висоцького звучать у супроводі симфонічних оркестрів, навіть якось незручно називати їх бардами.

— Давайте поговоримо про наше місто. Чи не здається Вам дивним, що єдиного потоку музичного і літературного життя в Дніпропетровську дотепер немає? Іноді мегаполіс ніби впадає в заціпеніння і занурюється в морок... Чи у цьому винні розслабленість і лінощі, розумова апатія городян, яким мистецтво (навіть хороше і якісне) представляється далеким і невчасним?

— Думаю, з ментальністю у наших земляків все гаразд. І ніщо прекрасне і піднесене їм не чуже. А ось відсутність системи у висвітленні подій культурного життя, відсутність єдиного інформаційного простору — це чинник безумовний. Подій більш ніж достатньо, але хто з городян знає, що, наприклад, у травні в нашому місті проходив міжнародний поетичний фестиваль "Крик на галявині"?! У ньому брали участь поети буквально з усіх куточків України, а також москвичі, пітерці, проте знаковою подією в житті міста він не став. Чому? Слабке анонсування — декілька новинних сюжетів і все. Телебачення, преса залишилися практично осторонь.

— Як же зробити так, щоб зникла відчуженість? Щоб люди більше цікавилися творчістю наших композиторів і поетів, музикантів і письменників, молодих аматорів, що експериментують у кіно, в театрі? Ймовірно, як Ви казали, проблема у слабкій організації, у відсутності реклами і пропаганди сучасного мистецтва? Державі зараз не до нього, а ініціативних людей, як завжди, не вистачає?

— Ти абсолютно правий. Державна підтримка необхідна. Але, повторюся, головне — відсутність системи! Роз’єднаність об’єднань за інтересами (музикантів, художників, літераторів) — ось де, на мій погляд, криється першопричина. Є клуби бардів, літературно-поетичні, музичні об’єднання, маса творчих колективів, ансамблів, я вже не кажу про окремих безумовно талановитих особистостей. Але всі вони існують самі по собі і, як би це висловитися, б’ються поодинці. Парадокс у тому, що вони більш відомі за кордоном, аніж в Україні, у нас в місті.

 — Ви — учасник Дніпропетровського земляцтва. В чому полягає Ваша діяльність у цій організації, які її цілі і досягнення?

— Про досягнення земляцтва, напевно, краще розкажуть його більш заслужені учасники. Я ж став членом земляцтва за протекцією Леоніда Гамольського. Особистість унікальна за колоритністю і привабливістю. Діапазон його талантів воістину необмежений: письменник, журналіст, художник. При знайомстві з’ясувалося, що він, до того ж, добре знайомий з моїми батьками, бував у нас вдома, коли я був ще дитиною. Він мене і надихнув на написання гімну "Дніпровські кряжі". Вперше він пролунав на щорічних зборах земляцтва в Києві майже рік тому. За деякий час цьому твору була присвячена навіть невелика передача на "ДТРК". До речі, гімн вперше прозвучав у виконанні заслуженого лікаря України Валерія Сердюка, володаря прекрасних від народження вокальних даних.

— Зараз росте комп’ютерне покоління, яке забуває про те, що таке книга, віддаючи перевагу читанню з екрану монітора. Як впливає на Вас Інтернет? Що він вніс у Ваше життя?

— Те, що молодь забуває про книги, я думаю, перебільшення. Як сказав класик, не обмовляй нашу молодь! І гарні книги, як і раніше, розходяться значними тиражами, і класику, тим більше поезію, вважають за краще читати по-старому. Хлопця або дівчину і сьогодні простіше уявити з томиком Бродського або Ахматової, ніж зайнятими тим, що сидять за компом і перегортають комп’ютерні сторінки. Звісно, інформаційність і комунікабельність Інтернету раніше і уявити було неможливо. Шкода, що для нашого покоління вони були недоступними, і тому освоєння комп’ютера, яке нинішня молодь вбирає з молоком матері, нам дається з потугами. І однак всього кілька місяців тому я виклав декілька пісень на "Мой Мир" (ресурс "mail.ru".– О.М.). Це, як з’ясувалося, не наймасовіший сайт. Але навіть там у мене сьогодні близько двох тисяч друзів, що мають нагоду познайомитися з моєю творчістю. При цьому віртуальні контакти часто переростають у реальні знайомства і події! Наприклад, музикант із достатньо віддаленого від нас Свердловська, познайомившись із деякими моїми віршами, узяв і написав декілька пісень. Віртуальне спілкування привело до того, що за ініціативою Віри Астахової — директора запорізького музею Марини Цвєтаєвої мною написаний цикл пісень за мотивами творів цієї геніальної поетеси! В роботі над диском "Жаворонки-вороны" брали участь такі наші прекрасні виконавці, як Ірина Сергачова, Ігор Гарсія-Соларес, а також один з кращих аранжувальників в Україні Олександр Чернега. Сьогодні, за винятком деяких технічних деталей, ця робота практично завершена.

— І у зв’язку з цим хочу повернутися до Вашої Червоної Кішки. Я знаю, що саме таку назву носить клуб перформансу, який відкрився у місті 16 вересня. Розкажіть про те, як ця структура впливатиме на культурне життя Дніпропетровська.

— Клуб перформанса "Красная Кошка" створений ініціативною групою дніпропетровських літераторів і музикантів. Передбачені презентації авторських програм на стику різних видів мистецтва, синтез театралізованих шоу і художніх виставок, авторська пісня, етно— і джаз-рок, хореографія у стилі модерн і пантоміма. Всіх, кому небайдужі долі талантів, мистецтва в цілому, ми запрошуємо взяти участь у заходах клубу, стати його постійними членами. Вже на самому початку роботи над першою програмою ми відкрили для себе масу талановитих людей, про існування яких навіть не підозрювали! Не буду поки нікого анонсувати, приходьте — і самі все побачите. Перші концерти будуть відбуватися в кафе "Coffee Room" за адресою вул. Гопнера, 4-А. Отже, як кажуть, стежте за рекламою. А поки, користуючись нагодою, хочу побажати нашим читачам здоров’я, успіхів і сміливості у досягненні найвищих цілей!

Олександр МУХАРЕВ