Михайло Слабошпицький — відомий український письменник, автор книг «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)», «З голосу нашої Кліо», «Українські меценати», «Пейзаж для Помаранчевої революції», багатьох дитячих оповідань. Його роман «Марія Башкирцева» виходив у перекладах на російську та французьку мови. Книги Слабошпицького розповідають про життя видатних людей не тільки нашої країни, але й світу. Нещодавно Михайло Федотович відвідав Дніпропетровськ. З цього приводу в музеї «Літературне Придніпров’я» відбулась його зустріч із читацькою аудиторією та журналістами.

Слухати письменника дуже приємно, тому що він розповідає пристрасно, в його оповіді є місце і публіцистичним відступам, і літературному аналізу, і фактам, які стосуються минулого і різних сторін творчої реалізації людини. Він однаково гарно і цікаво говорить про художників і великих письменників, про еміграцію і багато інших речей, і це нагадує «театр перед мікрофоном», який вражає і надихає на власні звершення.

Ці живі монологи надовго відкладаються в пам’яті, до них можна повертатися знову і знову, а це і є ознака високої літератури, про яку розмірковував Михайло Слабошпицький.

МАЙБУТНІ КНИГИ

— Я хочу закінчити біографічний роман про Михайла Коцюбинського. До його написання мене підштовхував друг Володимир Базилевський. Він його улюблений прозаїк, який показує себе в прозі як поет. Я почав писати цей роман давно і обов’язково його допишу, хоча він і дуже важко пишеться, бо, нібито, це й не романне життя. Ось у Тодеся Осьмачки життя було, як роман, якщо не суцільна трагедія. Життя Башкирцевої — готовий роман. А от Коцюбинський весь у собі. Якщо дивитись на „подієвість”, то нібито і нічого цікавого. Михайло Коцюбинський — це загадкова людина, він залишив по собі тільки ті свідоцтва, які вважав за потрібні. Він не визнавав ніякого амікошонства і ні з ким не зближувався. Був дуже самотнім чоловіком, був сам у собі. Про нього написав у листі Гнат Хоткевич: «Ви — єдиний український письменник у краватці». Це, зрозуміло, образний вислів. Якщо брати літературу, яку творив Коцюбинський, — то вона ніколи не буде близька до загального читача, бо письменник пропонує філологічні думки, культурні дослідження. Ви його читаєте і розумієте, що йому відомі французькі імпресіоністи як у словесності, так і у живописі. Він зітканий із найтонших впливів світової літератури. Коцюбинський — це письменник для письменників.

Ще я пишу книгу про великого канадського художника українського походження Василя Курилика. В Канаді він відомий як Уїльям Курило. Колись я побував у федеральному парламенті Канади. Туди заходиш і бачиш величезне панно — шість на чотири метри чи навіть ще більше. Зображено на ньому поле золотої пшениці, на задньому плані — красива ферма, на передньому — ковбой у шляпі, який тримає у руці колосок. Я тоді вже знав, що це намалював українець Курилик і зобразив на ньому він свого батька. Полотно має символічне значення, навіть емблематичне. У Курилика багато видатних праць. Скажімо, у 70-ті роки він написав «Нуклеарну Мадонну» — лису жінку з немовлям, і коли дивишся на неї, відчуваєш, що це жертва радіації, мабуть, якоїсь атомної катастрофи, бо вона сприймається, як пророцтво Чорнобиля. У художника яскрава, дивовижна, неймовірна доля. Треба сказати, що українці в Канаді — це окрема тема, вони підняли там культуру хліборобства. У себе зробити цього не змогли, а там зробили. І зараз Канада постачає хліб в усі країни світу. Колись більшість фермерів були українці, зараз — лише третя частина. Українцям дісталися найхудіші землі в Канаді, але вони їх обробили, так би мовити, «перевернули гори», бо ніхто над ними не стояв і не наказував, що можна, а що ні. І це доводить, що нація повноцінна. З дитинства Василь Курилик був не таким, як усі діти. Його били в школі, батько не любив, а він втікав з дому, їздив навчатися живопису до Мексики, Англії, потрапляв і до божевільні. Він дуже тяжко хворів і дав зарок, якщо видужає, поставити себе на службу Богу. І написав цикл полотен «Страсті Христові», який складається з 60 чи 70 праць. Роботи Василя Курилика нагадують творчість Пітера Брейгеля чи Ієроніма Босха. Колись вже покійний Петро Яцек схиляв мене до написання книги про Курилика, бо це «український Мікеланджело». Вулканічні пристрасті, художня сила у творах цих неймовірні! А ще він багато малював етнічні групи населення Канади — євреїв, португальців, українців, навіть ескімосів. Усього у нього було 16 чи 17 таких етнічних циклів. Особисто мене дуже вразила картина Василя Курилика, присвячена темі абортів, так моторошно було дивитись, наче тебе вразило струмом. Цей художник помер на 51-му році життя.

Та наприкінці хочу сказати: ми гадаємо, що нам жити до 100 років, і деякі задуми відкладаємо. Мені дуже багато хочеться написати. Але я зрозумів на власному досвіді, що не можна повертатись до відкладеного, бо втрачається настрій, відчуття, уявлення майбутнього твору. Ти просто забуваєш те, що хотів сказати.

ПИСЬМЕННИКИ НА ТЕЛЕБАЧЕННІ

— Звичайно, єдиної програми «Книги UA» („Перший національний”) на нашому телебаченні мало, вона не може вповні задовольнити потребу суспільства в інформації щодо ситуації на книжковому ринку держави. Та взагалі не всі можуть потрапити на цю програму — ви ніколи не побачите на ній ні Валерія Шевчука, ні Ліну Костенко. При жалюгідному рівні інтелекту тих, хто знаходиться у нас при владі, коли ми нагодовані тим, що ріже слух, бо слухаємо малокультурних, малоосвічених законників, які керують міністерствами і відомствами, справді не завадило б, щоб частіше виходили на екран письменники, — але ж не всі. Багато кого випускати в ефір не можна, бо тоді народ скаже, що українські письменники в основному балабони. Але ж є декілька сот письменників, які вміють думати, аналізувати і казати так, щоб їх с зацікавленістю слухали люди. Але нема бажання цього робити з боку керівництва. Я розмовляв з президентом Державної телерадіокомпанії, щоправда, зовсім на іншу тему — про те, що інколи треба інформувати письменників про міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцека, і зрозумів, що він і зеленого уявлення не має ні про сучасну літературу, ні про літературу взагалі. Але ж він у тому не винен. До нього керівники теж не мали жодного уявлення про те, що в Україні існує література. І література дуже сильна. Взагалі це парадоксальна ситуація: в таких умовах маємо таку гарну літературу. Погано, що українці люблять мертвих, відвідують могили письменників, канонізують їх і плачуть. Скажімо, недавно пішов Ігор Римарук, і ми зараз ще не усвідомлюємо, якого поета мали. Є гарна письменниця Галина Пагутяк. Ще пам’ятаю, як вона дебютувала із повістю «Діти» і стало зрозуміло, що в українську прозу прийшов Моцарт. Коли ж береш до рук «твори» багатьох сучасних письменників, то складається враження, що ці праці зроблені в ремісничому училищі якимсь підмайстром, якому дали завдання лише для того, щоб відв’язався. А ще мені подобалися свого часу фільми Миколи Вінграновського, які показували по телебаченню. Насправді, дивлячись їх, відчуваєш гордість, що ти українець.

УКРАЇНЦІ В КАНАДІ

— Українці здивували світ феноменом розбудови власної інфраструктури. Вони відтворювали національну ідентичність всюди: в будинках культури, народних домах. Наприклад, в Торонто є вулиця в українському стилі — ти йдеш і уявляєш, що це село, і гадаєш: а коли ж почується англійська мова? Скрізь — українські знамена, спортивні клуби, тризубці, магазини «Україна». Багато людей так і не навчились розмовляти англійською як слід, бо відвідували українські церкву, магазини. Українці асимілювались у Канаді останніми — після португальців, італійців, поляків, бо не мали власної держави, а коли вона з’явилась, цей процес прискорився. Тобто складається таке враження, що у еміграції була особлива місія — стримати українство у межах етнічної ідентифікації, що в цьому полягало містичне й екзистенційне завдання. А потім, з проголошенням незалежності, дещо змінилось. І знаєте чому? Канадська молодь українського походження пережила культурний шок. Бо дітей виховували так, нібито в Україні все заборонено: розмовляти українською мовою, навіть їсти досхочу. Це я утрирую і кажу приблизно, але ж коли молоді канадці — колосальний потенціал, який працює у світових банках, парламентах, — приїхали до України, то гірко розчарувалися. Не такою вони уявляли країну. Вони повернулись до батьків і розповіли. Ось так ідеальне уявлення про Україну і було втрачене. Спочатку деякі молоді канадці працювали у фінансових установах нашої держави, але, побачивши усе злодійство, вони втекли хто куди — до Японії, Франції — і там працювали у різних банках. У зв’язку з цим і відбувся спад зацікавленості Україною, потемнів її образ. Ще й четверта хвиля еміграції зіграла негативну роль, бо разом з підприємцями і порядними людьми до Канади потрапили й різні авантюристи, що завдали шкоди іміджу України. Взагалі-то багато хто заспокоївся: є держава Україна й українці — це нормально, можна їх в Канаді асимілювати. Але ж, попри змішані шлюби, багаторічну відірваність від батьківщини, навіть попри те, що українці не розмовляють рідною мовою, залишаються великі сентименти до краю. Я зустрічав багатьох українців у світі, які, хоч і не розмовляють українською, але в душі своєї залишаються українцями. Це стосується не тільки англомовних наших співвітчизників, але й російськомовних.

Олександр МУХАРЕВ