У 90-х роках українські письменники отримали можливість творити, не озираючись на безапеляційні ідеологічні директиви. Доволі швидко був обладнаний той фізіотерапевтичний кабінет, де історичні постаті й події виправлялися з карликів на титанів. Тут позмінно працювали наші канонізовані хрестоматіями мегаломани: Мушкетик, Іваничук, Загребельний, Малик. Навіть поет Вінграновський видав роман про гетьмана Наливайка.

Аж ось нульові роки. Історичні «стодумні думи» наших літературних аксакалів виявились якщо не закороткою, то таки завузькою ковдрою: можна висунути голову і прикрити голі ноги, але багатьох не зігрієш. Чимала публіка, сахаючись скам’янілих ідолів шкільної програми та випромінюваного ними патріотичного пафосу, чекає не на фінальну книгу скіфської трилогії Валентина Чемериса, а на черговий роман Дена Брауна чи Бориса Акуніна.

Вітчизняні письменники й видавці інколи пробують намацати відповідну стежку до читацького серця. Тішить, що ці спроби збігаються з намаганнями популяризувати наш культурний спадок.

При цьому мало кому зараз вдається трагедії вітчизняної історії піднести по-справжньому, по-живому трагічними. Та ось Галина Пагутяк у передостанньому своєму романі “Слуга з Добромиля” вже почала пошуки порятунку від пафосу й категоричності, намагаючись відійти від серйозного тону. Письменниця занурилася в безпросвітність існування маленьких людей і з народного життєпису видобула захопливий саспенс для містичного сюжету. Надлишок моралізаторських натяків потроху розчинявся в казці про змагання за пораненого бійця УПА між кількасотрічніми вампірськими синами.

В наступній книзі, “Урізькій готиці”, Пагутяк підбирається до апофеозу своїх умінь. В основі сюжету лежить етнографічний нарис Івана Франка “Спалення опирів у селі Нагуєвичах у 1831 році”, і авторці вдається якоюсь могутньою магією прикликати до життя тодішні “понурі образи світу”, споконвічно суворі будні селян, що “ніколи не мали спокою. Завжди потерпали від голоду, війни, панських жартів і діставали жаданий спокій аж тоді, коли ховались під землю, і на хрестах здебільшого навіть не було написано їхніх імен, бо не чули себе цілковито людьми, лиш частиною роду”. Намагання утримати бодай таку-от тендітну гармонію могло будь-коли призвести до подібної “спаленню опирів” істерії.

Тихий нащадок тих спалених, двоє мандрівників у чорному, відомий загадковими нічними прогулянками місцевий дідич пан Болеслав зі своїми анемічними слугами, останній амортизатор людського гніву панотець Антоній — всі по черзі є причиною і жертвою страху в романі. Ця сумна і тривожна оповідь під кінець нагадує творчість музичного гурту “Rammstein”: в чітко вимовлених елегійних жаліннях поволі проростає ледь стримуваний руйнівний вибух.

Зовсім по-іншому написаний роман Василя Шкляра про українських повстанців Холодного Яру. Книга, що вийшла паралельно у двох видавництвах під назвами “Залишенець” і “Чорний Ворон”, — це динамічний бойовик, де бійці за незалежність роками чекають по своїх землянках на сигнал до загального наступу, втрачаючи все більше героїв, натикаючись на все більшу кількість зрадників і не знаючи, що давно зраджені самим керівництвом своєї омріяної держави.

На жаль, роман Шкляра працює не стільки на популяризацію цього важливого, але маловідомого історичного епізоду, і не стільки дозволяє самому автору підкурити від вічного вогню пам'яті (з огляду на ту ж таки маловідомість фактів), скільки документує його особистий «плач Ярославни», тугу за рішучим і нездійсненним реваншем. Тут епічні партизанські житія та карикатурні втілення сімох смертних гріхів у персонажах-червоноармійцях. Останніх Шкляр нашинковує десятками, з помітним задоволенням розігруючи сцени, де шаблею відтято руку, що потяглася до вишитого тризуба.

За праведним гнівом та уїдливою критикою совєтської історіографії “Залишенця” можна б рівняти до Кононовичевої “Теми для медитації”. Та підкреслені підтасовки (плюс дописування власних “свідчень” до архівних матеріалів) наближає цю книгу радше до “Червоного борщу” Олеся Бережного, збірки анекдотів про веселе нищення совєтської армії. Якщо ж не можна показати таку роботу як аргумент опонентові, вона не буде аргументом і для потенційно своїх. Голосіння й трясіння кулаками — це можна прописати хіба як групову психотерапію під анісівку для товариства
старих однодумців.

Олек Веремко-Бережний,
літературний критик