Те, що на початку третього тисячоліття в Україні знову виникає самвидав, можна оцінювати по-різному. З одного боку, це свідчить про бажання авторів здолати стіну мовчання, яка виникла навколо їхніх творів, з іншого — відображає незацікавленість видавництв надавати допомогу початківцям та відкривати нові імена.

До лав новітнього самвидаву нещодавно приєднався і журнал "Час’ник" (поки що видано три номери), який редагує у Запоріжжі Олесь Барліг — місцевий культурний і літературний діяч, поет і письменник.

Кореспондент «Експедиції» зустрівся з Олесем у Запоріжжі, аби поспілкуватися про явище самвидаву та про сучасну літературну ситуацію в Україні.

— Олесю, скажи, будь ласка, до того як з’явився "Час’ник", у Запоріжжі було таке явище, як самвидав? Якщо було — то твоє видання якось продовжувало його традиції? Якщо ні — чому саме зараз, у ХХІ столітті, коли є Інтернет, коли можна офіційно зареєструвати часопис, виникає потреба у такому видавництві? Може, ти вважаєш, що такі "ретроградні" органи, як Спілка письменників, журнал "Дніпро" тощо, нездатні репрезентувати сучасну молоду українську словесність?

— Таке явище, як самвидав, до 1990-го року існувало по всьому Радянському Союзу. Наскільки це стосувалося, так би мовити, «автентичної» художньої літератури в Запоріжжі — мені не відомо. Свідомим свідком процесу («літературний» назвати його важко) нашого міста за молодістю років став ближче до другої половини нульових років. З того часу і по цей день спостерігаю масове видання своїх творів містечковими поетесами і поетами, які вичавлюють зі своїх зарплат, пенсій і якихось навіть спонсорів гроші на самвидавчі збірочки. Подібний літературний «говноспам» відбувається в усіх українських містах. Колись цікавим самвидавом займалося літоб’єднання Влада Кльона «Водоворот». Якщо говорити про періодичні видання, то про існування жодного подібного до «Час’ника» в Запоріжжі мені невідомо.

На сьогодні самвидав існує через кілька причин: це такі нікчемні твори, що видати їх в інший спосіб неможливо; це твори вкрай «кчемні», але вони не відповідають запитам літературного ринку в країні; людина, що видає ці твори (неважливо, хороші вони чи погані), не здатна знайти матеріальне забезпечення для того, аби видавати їх «офіційно». «Час’ник» — це часткова комбінація другого і останнього варіанту. В усьому, що стосується пошуку грошей, я цілковитий лох. Саме тому не зміг працювати в рекламі... Сучасний «Дніпро» (слово «сучасний» тут ключове) наразі мало що може репрезентувати. Спілка письменників — це «кафкіанство»… «ШО» начебто відкриває якісь імена для російського літературного загалу. А взагалі — наші видання насилу представляють молоду українську словесність в Україні. То що вже говорити про Європу?..

— Які головні риси сучасної української літератури тобі подобаються, а які ти не приймаєш?

— Мені мало що подобається в сучасній українській літературі через її одноманітність. Хороших авторів багато, але вони всі схожі один на одного, винятків із цього правила вкрай мало. Також мене дратує кумівство в літературі. У нас не прийнято критикувати когось. Якщо ти кого-небудь критикуєш, то ти бука, заздрісник, вбога й недалекоглядна людині і ще купа інших ярликів… Мені представник одного з видавництв якось сказав: «Ви пиляєте гілку, на якій сидите. Сучукрліт тільки почав ставати з колін. Не варто його критикувати, дайте йому зміцнити, стати на крило». Я ідеаліст і максималіст, тому таку позицію вважаю жалюгідною. До Жадана маю купу претензій. З приводу цього спілкувався на останньому Форумі видавців із Дімою Кузьміним. Той відповів, що творчість Сергія — це інша річ. Що велика заслуга Жадана в популяризації сучасної літератури серед найрізноманітніших прошарків населення: від інтелігенції до маргіналів, від підлітків до сорокалітніх. Діма нам навіть заздрить, бо в Росії немає жодного подібного автора, який мав би такий вплив. О’кей, але сучасність цього письменника більше відповідає умовам книговидавничої галузі, ніж літературі як такій. В ракурсі «нової словесності» Жадан — це, безумовно, регрес. Щодо Забужко і Андруховича — це теж вторинна література, але претензій до них у мене набагато менше, ніж до Ірени Карпи та Любка Дереша, бо те, що вони пишуть, — це навіть не література.

— Ти якось казав, що найцікавішим виданням в Україні є часопис "Четвер". А твій "Час’ник" його чимось нагадує? Яким в ідеалі ти бачиш свій часопис: періодичність, об’єм... В тебе вистачить матеріалу?

— Не найцікавіший, а, мабуть, «найсамобутніший», хоча, можливо, це синоніми? «Четвер» стартував як самвидав і навіть зараз за формою наслідує його естетику. Цей часопис окреслив явище «станіславського феномену». Сподіваюсь, «Час’ник» допоможе сформувати орієнтири того, що я називаю «запорізьким зародженням», — хвилі ігрової літератури, що зароджується зараз у моєму місті. Щось загадувати наперед щодо альманаху складно. Єдине, в чому я впевнений, це те, що якщо будуть гроші і наснага його творити, то матеріалу для нього вистачить.

— А які критерії відбору текстів? Знаю, що тусовочний поет Влад Кльон до тебе на сторінки не потрапив. А які ще були випадки, коли ти відмовляв? І чому?

— От, власне, двом людям і відмовив. Кльону, оскільки «Час’ник» — це суто україномовне видання, і ще одній авторці, бо її твори були надто незрілими. Якби хтось переклав Кльона, ми опублікували б його в розділі перекладів. Я знаю, що раніше він писав і українською, але зараз відійшов від цього.

— Стосовно літературної ситуації в Запоріжжі. Чи покращилась вона за останні роки? Наприклад, у вашому місті живе такий хороший (на мій смак) поет, як Володимир Буряк. Є ще пристойні автори? Як заохотити і збудити цікавість до літератури серед молоді?

— Володимир Буряк настільки ж хороший поет, наскільки й химерний. І він такий же наш, як і ваш. Принаймні, значний доробок його творчості пов’язаний саме із вашим містом. Хоча останнім часом він займається цікавим експериментом: створенням літературної парадигми Дніпропетровськ — Запоріжжя як спільного соціокультурного простору. Розмова про Володимира варта окремого опитування серед різних авторів. Скажу лише одне: в його творчості багато чого закладено. Це єдиний відомий мені місток між селянською літературною традицією та постмодерном.

Щодо Запоріжжя… Цікава актуальна література у нас відбувається під шкірою, а відтак — її відстеження ускладнюється. Колись форпостом сучасної прози і поезії був клуб «99». Саме з нього вийшли Олег Шинкаренко, Таня Савченко, Лада Хортич, Влад Кльон, Анастасія Сибірська, Юрій Ганошенко, Сана Праєдгарденссон, я і багато інших. Але вже роки чотири ми просто тусовка «своїх», що збирається раз на два тижні, аби перемити кісточки спільним знайомим і почитати щось з останнього. Новачкам важко втриматися на цьому ґрунті, вони відчувають себе чужими і зайвими. Та й немає у сьогоднішньої молоді потреби гуртуватися по літклубах — це нудно, нецікаво і часозатратно. Клуби замінили літсайти і літвечірки. В цьому немає нічого поганого — просто така прикмета часу. Тож мої запорізькі літературні відкриття останніх трьох років пов’язані з випадковими знахідками в мережі або через знайомих. Це Наталка Лобач, Максим Щербина, Тала Владимирова, Славко Малі… До «Водовороту» входять варті уваги Олександр Татарінов та Антоніна Ряховська. Є в Запоріжжі Станіслава Муращенко. Свій перший фантастичний роман, що одразу ж був виданий у Москві, вона написала у 12 років. Є цілий пласт творів «дев’яностників», яких я, як і всіх постшістдесятників, називаю «соціальна література». Найбільш відомі серед них Павло Вольвач і Валентин Терлецький. Мені дуже шкода, що рання смерть і зайва скромність згорнули для всеукраїнського загалу ім’я Володимира Філя. Є ще сумна тенденція «самовикреслення», коли цікаві і перспективні автори втрачають інтерес до літератури і перестають писати.

Неодноразово стикався і з такою ситуацією, коли авторів доводилося вмовляти публікувати твори, а у відповідь чув: «А навіщо це?». От і виходить, що деякі менш обдаровані літератори не переймаються цим питанням і просто розсилають себе по всіх усюдах. Саме вони і стають літературною візитівкою того чи іншого міста, а не ті, хто цього більш вартий.

— Що відокремлює літературу Запоріжжя і Дніпропетровська? Здається, ваше місто не було ізольоване в радянські часи, отже і свободи у вас повинно було бути більше. Як зараз із цим?

— Дніпропетровськ — це своєрідний Південний Львів. У ньому куди не глянь — всюди історія, всюди культурні пам’ятки. В Запоріжжі цього немає. Запоріжці, якщо хочуть якихось культурних чи історичних пам’яток, то мають або самі створювати їх, або обґрунтовувати їхню наявність на підставі певних фактів. Вам цього робити не треба — у вас все це є. Воно створює підґрунтя для своєрідної випещеності, інтелігентності в літературі. Запоріжжя — це Первинний Степ. Це архетип Степу. Це літературна парадигма Степу. Це варварство, хаос, агресія. Запоріжжя — це самець з хронічною жагою сексу. І в цьому його привабливість і виняткова особливість, бо більшість українських міст викликають асоціації лише з фригідністю…

Олександр МУХАРЕВ