Юрій Лигун народився у 1954 році в місті Ніжин, так що в дитинстві поди́хав тим же повітрям, що і автор "Мертвих душ". Напевно, тому все життя і пише: спочатку в шкільних та інститутських стінгазетах, потім у ЗМІ.

Дві перші книжки — «Король Головешка» і «Страна Без Правил» розійшлися дивними за теперішніх часів накладами 25 000 і 55 000 відповідно. Книга «В банке — как в танке!» вийшла загальним накладом 100 000 примірників (40 000 російською і 60 000 українською мовами). Видавництво «Деоника» випустило диски із записами чотирьох книжок автора: «Железный Булкин», «Азбука жизни», «Подводная сказка» та «Карасёнки-Поросёнки».

У 2009 році вірші й проза Юрія Лигуна потрапили до фіналу трьох міжнародних літературних конкурсів — «Пушкин в Британии» (Лондон), «Русский стиль» (Баден-Баден, Шварцвальд) та Волошинський фестиваль (Коктебель).

Юрій Лигун розповів кореспонденту «Експедиції ХХІ» про свій світогляд, про часи книжкового дефіциту і особливості сучасної поезії.

— Письменницький світогляд формується в дитинстві. Які яскраві дитячі спогади приходять до Вас у години творчості?

— Дійсно, світанок життя — дуже важлива штука для формування характеру. Адже вона висвічує все вперше, а перші враження завжди найяскравіші. Але тоді чому характери у всіх людей різні, хоча Божественне світло єдине? Напевно, це відбувається через різні тлумачення освітлюваних предметів і понять. Мені з тлумачами повезло: батьки були філологами, тобто професійними читачами, а батько до того ж писав чудові вірші і був талановитим журналістом. Тому в дитинстві мене оточували хороші книжки, які мені читали щодня. А вже у п’ять з половиною років я упевнено перехопив ініціативу і ось вже півстоліття із задоволенням продовжую шелестіти сторінками.

Що ж до яскравих дитячих спогадів, то навіть уявити не можу, як вони можуть бути блідими. Я дуже дорожу дитячими картинками, пам’ятаю смак дитсадківського киселю з печивом, і солодкий хрускіт огірка на пляжі, і затишний запах будиночка бабусі в Херсоні, і скрип гамака під старими сливами. Так хіба все перерахуєш? Але я намагаюся. І, судячи з відгуків читачів моїх книжок, дещо виходить.

— Наскільки я пам’ятаю, в радянські роки в книжкових магазинах (яких було набагато більше, ніж зараз) відчувалася нестача дитячої літератури, а також детективів, фантастики, класики. Наприклад, я часто лише облизувався, коли деякі ровесники з номенклатурних сімей тримали в руках томи Рея Бредбері або Кіра Буличова. А Вам в 70 — 80-ті вдавалося діставати хороші книжки?

— Із зарубіжними детективами і фантастикою у мене ніколи проблем не було. Я спокійно купував їх в магазині іноземної літератури або безкоштовно брав у бібліотеці. А все через те, що в 7-му класі я узяв та і вивчив польську мову за страшенно модним тоді самовчителем, що складався з декількох книжечок. Завдяки чому незабаром став читати без словника. А серйозні речі купував на книжковому ринку, який радянська влада ганяла по всьому місту, але так і не розігнала. До того ж у мене був щедрий друг-бібліофіл Валера Омельницький і доступ до заповітної шафки в багатющій бібліотеці Гірничого інституту, де були зібрані шедеври світової літератури. Правда, за дефіцитне читання доводилося платити обов’язковими відвідинами літературного клубу «Уголёк» і виступати там з віршами типу: «Я сварщик сегодня! Вот здорово, правда?». Отже, особливих проблем з хорошою літературою мені мати не довелося.

— З чого почався Ваш літературний шлях? Мабуть, як і у багато кого, з поезії? Адже я познайомився з Вами саме на Міжнародному поетичному Волошинському фестивалі. Чи продовжуєте зараз писати вірші?

— Якраз на Волошинський фестиваль я потрапив завдяки прозі. Моє оповідання «Солёные звёзды» потрапило до short-list. А вірші я писав завжди і вважаю, що для прозаїка це дуже хороша школа, оскільки в поезії вербальний ряд набуває найвищої організації. Вже на рівні простої версифікації загострюється слух, що дозволяє знаходити те єдине слово, яке і повинне стояти в рядку. А вже справжня поезія відкриває внутрішній, метафоричний зір.

— Як оцінюєте сучасну поезію, зокрема ту, яка захльостує інтернет?

— Я не читаю віршів в інтернеті. Але з сучасною поезією стикатися доводиться. Тут, як і у всі часи, основну масу складають графомани і «заумщики». Але 10 — 20 хороших поетів — цілком пристойний результат навіть для нашого прагматичного часу. Отже приводів для занепокоєння не бачу.

— А коли для дітей стали писати?

— Ніколи. В тому сенсі, що я пишу книги для дорослих, які зрозумілі і дітям. Адже перший їх читач я — майже дідусь. До речі, всі «дитячі» шедеври, починаючи від Верна і Твена і закінчуючи Томіним і Ковалем, легко впокорюють усі віки.

— Як Ви вважаєте, через різноманіття розваг: комп’ютерних ігор, музичних і відеодисків, телебачення, інтернету — дитяча література повинна якось змінюватися, враховуючи кліпову естетику, що володіє незрілим розумом?

— Сьогохвилинна, злободенна література, як і сама мова, і смаки, і звички, змінюється. Проте, якби весь світ був мінливим, його б розмило річкою часу. Але є Істина і Церква, які, немов могутні палі, утримують людство від повної деградації. Тому і література, що спирається на ці стовпи, міняється тільки в області подачі, але не суті. А суть ще з часів віршів на пальмовому ли́сті стародавніх тамільців одна: місце людини у всесвіті, Віра, Надія, Любов, Світло. Ось у цьому література змінюватися не повинна.

— Юрій, деякі Ваші романи сталі аудіокнигами. Мені здається, що Ви і самі, без участі професійних читців, могли би озвучити власні твори. Голосові дані у Вас хороші. Ви, випадково, на радіо не працювали?

— На радіо працювали моя дочка і мій любий зять, де вони і познайомилися, після чого благополучно переселилися на телебачення. На цьому радіо в моєму житті закінчилося, а телебачення — і того раніше. Що ж до голосу, то це один з багатьох пунктів, яких я соромлюся. Напевно, мої голосові зв’язки зв’язані якось неправильно. Тому я радий, що знайшлися такі чудові читці, як, наприклад, заслужена артистка Росії Наталія Мінаєва, що начитала повісті «Железный Булкин», «Карасёнки-Поросёнки», «Король Головешка» із циклу «Тузики не сдаются!» і маленьку поему «Подводная сказка». Ці диски вийшли в московському видавництві «Деоника». На черзі ще одна повість «Боцман, бурундук, кот и крыса» і роман «Илья Муромец и Сила Небесная». На жаль, в Україні ці книги, окрім «Тузиков» і «Муромца», не видавалися, хоча у методистів Інституту інноваційних технологій і змісту освіти є бажання не тільки знайти видавця, але і привласнити книгам спеціальний гриф. Отже чекаю пропозицій. Ау!

— Яка ситуація з дитячими книгами і авторами в Дніпропетровську? Чи є передумова для утворення «дніпропетровської школи» у напрямі дитячої словесності?

— Я не вивчаю такі проблеми спеціально. Та і навіщо? Адже сказано, що світильник під спудом не заховаєш. І якщо в нашому місті з’явиться дитячий автор, що претендує на звання засновника дніпропетровської школи, ми всі побачимо його сяйво.

— У своїй творчості Ви чітко розділяєте поняття «добро» і «зло», сповідуєте православні християнські цінності. Чи важко було Вам прийти до цього?

— До цього не сам приходиш, а з Божою допомогою. А з Божою допомогою все легко. А православні цінності — це основа світу. Навіть комуністи свій кодекс списали з Моїсеєвого закону і Заповідей блаженства. Навіть сугубий матеріаліст Кант перед смертю сказав, що доказ існування Бога він бачить у зоряному небі над головою і етичному законі в душі.

— Якою Вам бачиться картина вітчизняної дитячої літератури? Чи не вважаєте Ви перекладні книги для дітей (американські або європейські) шкідливими і руйнівними — адже їх філософія зовсім інша, ніж традиційно слов’янська?

— Чистому все чисто. Навіть Гаррі Поттер, не кажучи вже про Вінні-Пуха. Заборонами нічого не вирішиш. Адже і всесильне КДБ не змогло арештувати самвидав. Але відділяти зерна від плевел треба. І робити це повинні не державні інститути, а батьки, яким допоможе любов до своїх чад.

— І не можу не запитати: над чим зараз працюєте?

— Пишу роман «Илья Муромец и Лихо Одноглазое». Він не є прямим продовженням першого, але в ньому читач зустріне своїх давніх знайомих, що тільки подорослішали на три роки. Тому і розмова піде більш серйозна — про страх, про смерть, про любов. Проте не треба думати, що вийде науковий трактат. Навпаки, всі ці серйозні думки розчинені у пригодах сучасних героїв і подвигах ченця-багатиря Іллі Муромця.

Олександр МУХАРЕВ