19 березня книголюби Дніпропетровська вперше змогли поспілкуватися з «живим класиком» — письменником Олесем Ульяненком, який приїхав з презентацією книги «Там, де Південь».

Олесь Ульяненко — лауреат малої Шевченківської премії 1997 року за роман «Сталінка», автор більше двадцяти романів.

Письменника порівнюють з Генрі Міллером, чия паризька трилогія була заборонена в Європі і в Америці (не кажучи про СРСР). Як і у знаменитого американського письменника, в Олеся виникли труднощі з легітимацією творчості: роман «Жінка його мрії» піддався цензурному переслідуванню з боку Національної експертної комісії з моралі.

У бесіді з кореспондентом «Експедиції» Олесь не лише розповів про факти літературної біографії, але і торкнувся провінційного буття з його нюансами.

— Олесю, як батьки ставилися до твоєї творчості?

— Мій батько багато що пережив, був сильною натурою. На своєму рівні він розумів, що таке письменницька робота, літературна праця. Загалом сприймав мою творчість більш-менш поблажливо. А мати… Складається враження, що вона відчужено ставиться до того, що я пишу. Батько у мене міська людина. У матері ж генеалогічна лінія інша — козачого роду. Вона ніколи не любила книги і з самого дитинства журила мене, що я постійно читаю.

Мати мене іноді питає: «Навіщо ти пишеш?» А я сам не знаю! Коли я за письмовим столом працюю — я в своїй стихії, а ось розмовляти з публікою мені не те щоб важко, але якось незвично. Людина — універсальна істота, кожна крутиться навкруги власної осі. Тому я прагну підходити до спілкування з читачами делікатно, адже кожний з них має свою думку, яку треба поважати.

— Ти почав писати ще до школи. Які це були тексти?

— Першу річ я написав як іграшку. А потім почав писати історії. Деякі були смішними, цікаво навіть: чи збереглися вони? Було б цікаво на них поглянути.

Підлітком я читав Джека Лондона. Бабуся мала величезну бібліотеку. Пізніше цю бібліотеку забрав дядько з Харкова. Я читав Пруста, коли соплі мені ще не встигли витерти. В більш свідомому віці мене пробив на творчий пошук роман Уїльяма Голдінга «Повелитель мух». Здається, його публікували в журналі «Знамя». Ось із цього твору і можна почати відлік моєї літературної роботи.

— А з публікаціями як у тебе складалося? Починав ти з оповідань або з віршів?

— Оповідання у мене є. Найдивніші — «епохальні» я записував у товсті зошити. Не усвідомлював тоді, якими вони за формою виходили. Поступово форма вирівнялася: життя пройшло стрімко. Мені — 47. І здається: що я зробив?..

— Двадцять романів все-таки написав…

— На жаль, не всі мої романи видані у вигляді книг. Багато з них публікувалися лише в журналах. Наприклад, роман «Софія» про чотирьох відморозків-убивць із Дніпропетровська надрукований тільки у виданні «Курьер Кривбасса». Це украй каламутна історія. Про це зараз і треба писати, а не про гламурних голубків.

— У твоїх книгах в основному описані житейські історії, засновані на реальних подіях.

— Там багато намішано: теософія, філософія. Можна очима пробігти, воно десь зачепить.

— Ти входив у літературу в 1990-ті роки, і навіть на тодішньому фоні тобі все-таки вдалося шокувати письменницьке співтовариство.

— Не хочу згадувати. Патлатий, в скручених дротом кросівках, з товстенним романом я прийшов до видавництва. І урядовець мене питає: «У кого ви переписали?» Я як розлютився (молодий же хлопчак), кинув рукопис в урну, плюнув і пішов. Потім пошкодував, звісно. В рукописі було 419 сторінок.

— Чи багато разів ти переписуєш текст?

— Я знаю багато українських письменників, які переписують по десять разів. Але це нічого не міняє. Ось бачиш скло (показує на матове обрамлення дверей): воно гладке, як і проза більшості авторів.

— 95% письменників складають гладко…

— А чувак зробив щось інше. Не просте скло, а з ускладненою структурою. І виглядає річ приємніше. Виглядає не буденно. Письменство можна порівняти з обробкою дерева: є масове штампування, а є індивідуальна майстерна робота. Поки перші дві книжки зі своєю мовою не народиш, складно намацати власний стиль і тему, це приходить трохи пізніше.

— Чи повинен письменник обмежувати себе в темі і в мові?

— Письменник не повинен нічого боятися. Якщо злякався — все, жах тебе затягне. А якщо хтось пише легкі анекдоти — нічого страшного. Забув прізвище письменника, який пише маленькі, короткі тексти: «Сьогодні встав, випив каву. Сонце за вікном…» І такий автор веде ЖЖ і вважає себе значним. Порожнє це.

Власне, література — важка штука. Але я і нічого кращого не знаходив. Мені б ще позайматися кіно або дизайном одягу.

— А розкажи про історію з твоїм романом «Жінка його мрії». Тобі допомогли друзі 5 тисячами гривень на суд. Чим ще?

— Гроші дав журнал «ШО», Саша Кабанов. Спасибі йому! Тому що деякі «друзі» мене підводили до в’язниці конкретно. Тепер незадоволені, що все закінчилося, ніхто не постраждав і конфлікт ми улагодили цивілізовано.

— Якісь загрози були?

— По телефону що тільки не тринділи. Зараз Подерв’янському телефонують. Це терор називається. Я багато часу не спав. Вони навмисне перед судовим засіданням всю ніч дзвонили і смикали. Чувак один необережно проколовся, і я тепер знаю, чиї це ігри.

— На фоні інформаційного шуму простіше відбирати книжкові магазини в центрі Києва?

— Справа серйозніше, ніж просто шум. Книга скрізь продавалася три тижні. І якщо визнати цю книгу за порнографію, то можна було у будь-якого магазина відібрати ліцензію. Ще і посадити директора.

— Одним словом, привід для рейдерства.

— Коротше, вони з мене вже готували цапа-відбувайла. Хотіли як агнця заколоти. Бачу, що все розчиняється, суд зайшов у тупик. І я надумав йти на мирову, переговорив з Костицьким. Потім він мені відкрив істину, яку я знав і відчував сам: комісії це теж зовсім не потрібно. Три члени комісії через мене пішли: Курков, Дзюба і Вакарчук.

— Як каша заварилася?

(Відповідає літературний агент О. Ульяненка — Євгенія Чупріна):

— Експерт Ковальська одноосібно написала притягнутий за вуха негативний висновок про роман. Складається враження, що хтось її «мотивував» зі сторони. Решта членів комісії про це навіть не знала. Якби видавництво не відкликало книги, воно взагалі мало право висновок ігнорувати, але воно зробило так, що той став виглядати як серйозний документ. Видавництво нас підставило, тому що, не питаючи згоди автора, саме послало на експертизу рукопис. А потім за ініціативою колишнього літагента Ульяненка Юки Гаврилової воно ще й послало готову книгу на повну експертизу! Ми це дотепер розсьорбуємо. Цим самим Олеся поставили в таке становище, що він комісію, рішення якої не визнає, сам же просить про експертизу власної ж книги. І, звичайно, експертна комісія відклала справу в довгий ящик. І казала: даруйте, не готова у нас повна експертиза. Є тільки експертний висновок, незрозуміло ким підписаний. Вони не могли виграти суд, але могли тягти час і посилювати свої позиції.

І тут виник конфлікт інтересів. Журналісти і люди, які хотіли піаритися на цьому, були зацікавлені в тому, щоб скандал був більше. Малося на увазі, що перший суд Олесь програє, але буде другий, третій… Та якби суд вирішив, що роман — це порнографія, то це б значило, що вже зараз, не чекаючи оскарження, магазини можна позбавляти ліцензії і закривати.

О.У.: А мене в тюрягу.

— Через одну книжку?

Є.Ч. — Ну як: вони торгували порнографією. Це до 7 років позбавлення волі. Ми б могли щось відвоювати, але магазини б ніхто не відкрив знову. Журналістам — їм пофіг, їм хочеться, щоб Олесь бився з комісією, тому що комісія заточена під те, щоб тиснути письменників. А народу плювати на журналістів, народу цікаво, що письменників тиснуть. І вони хотіли Олеся випхнути і нацькувати його на Нацкомморалі.

— Які висновки з цієї історії зробили письменники?

Є.Ч. — Їм нічого не загрожує. Тому що ми знаємо: є інші письменники, які пишуть набагато більш порнографічні речі. І більш матерні. Але їх ніхто не чіпає. Просто тому, що у них є «волохата лапа». Вони відчувають себе у цілковитій безпеці.

— Олесю, які головні тенденції сучасного літературного життя?

— Книжка зараз зрощується з інтернетом. У цьому я бачу один лише плюс і багато мінусів. Люди ніяк до залізяк не привчаться: один, два або три — так, інші просто опиняються за бортом. Звичайно, довго такий розклад не протягне і, можливо, для читачів він обернеться хворобою — комп’ютерною залежністю. Почнеться параноя. Адже людині Богом закладено, як має бути правильно, а технічні досягнення стають упоперек божественної волі. Чому біс реалістичний, а Бог ірраціональний? Тому що божественне відбувається як чудо, а йому протилежне якось обумовлюється. Біс приносить у лапі таблетку і каже: «З’їж, тобі буде добре!» Чувак хаває таблеточку, потім у нього виростають роги, і він думає, що цими рогами може всіх поламати. Схоже, так і з інтернетом. Від нього краще триматися подалі.

Олександр МУХАРЕВ