Василь Карп’юк — поет, прозаїк, публіцист, блогер (http://karpjuk.livejournal.com), автор збірки вибраних творів «Мотлох», поетичної книги «BRUSTURY» та низки публікацій у періодиці, лауреат всіляких літературних премій, учасник низки мистецьких заходів, організатор літературного фестивалю ім. Т. Мельничука. А також ініціатор створення мистецького угруповання «Люди з вагітними головами», автор культурно-мистецьких програм на івано-франківському обласному радіо, учасник музично-літературного проекту «Оркестр Бобовата». Про свою кипучу діяльність Василь розповів нам в інтерв’ю.

— Василю, цього року на «Форумі видавців у Львові» ти презентував свою поетичну книжку «BRUSTURY». Розкажи про роботу над нею, хто займався оформленням?

— Якщо казати про оформлення, то це все Стронговський. Саме він дуже хороше оформив обкладинку. І це вийшло настільки незвично і несподівано, що я не відразу втямив ідейність, яку дизайнер, можливо, й не закладав, але вже я сам можу її інтерпретувати. Власне, кожна хороша мистецька річ дає реципієнтові можливість співтворення. До того ж всередині книжки маємо такі своєрідні колажі-анонси, які дають зрозуміти тематику наступних текстів. Роботою можна вважати також редагування, яке дуже добре виконав Ярослав Довган. Також працювали верстальник та співробітники видавництва, що уможливило винесення моїх текстів на папір. Натомість особисто я зусиль ніяких не докладав, справді, писав собі в задоволення. По суті, «BRUSTURY» — моя перша поетична збірка, як я собі уявляю подібні речі. Попередня книжка, «Мотлох» — то такий репрезентативний варіант з кількома оповіданнями, десятком віршів, романом у верлібрах «Сніги байдужості» і світлинами з сімейного архіву. А тут вже суто поетичні тексти, найстаріший з яких датований десь 2006-м, а найближчий за часом написання — кінцем літа 2010-го, себто після нього є ще новіші, але то буде вже в інших книжках. «BRUSTURY» тематично поділена на чотири частини: соціальна, інтимна, гуцульська і філософська лірика, хоча останній прикметник надто гучний, але там якісь мої віршовані міркування з того чи іншого приводу або без них. А ще я дуже вдячний Степанові Процюку, який написав післямову і багато в чому посприяв, як і Галина Петросаняк та Василь Герасим’юк. Звісно, не тільки вони, а й всі інші хороші люди, бо, зрештою, всі люди хороші. Себто робота йшла файно, і книжка вийшла хороша, незважаючи на те, що вона моя. (Усміхається.)

— Твоя поезія дуже нерівна, і це, мабуть, усе-таки комплімент. Тут і трагічність, і стьоб в одному флаконі…

— Справді, так і є, і я це усвідомлюю, але нічого не годен вдіяти, бо то все написано мною. Правда, у різний час. Гадаю, для молодих авторів це звична річ, адже різниця у світогляді вісімнадцятирічного й двадцятидворічного має набагато більше відмінностей, аніж у п’ятдесят і шістдесят років, а я писав якраз між двома першими датами. Зрештою, не всі тексти, які є у «BRUSTURY», здаються мені хорошими як літературні твори, просто багато які з них важливі для мене з інших причин. Як мінімум, кожен з тих віршів має якесь відчуття, яке, напевно, й може передатися читачеві.

— Станіславський феномен ще живий?

— Навіть не знаю, давно з ним не бачився. (Усміхається.) Хоча дуже приємно читати авторів, котрі до нього належать. Також ці автори періодично видають книги, а це дає підстави вважати, що вони пишуть, а якщо пишуть — то живуть. Виходячи з цього, Станіславський феномен також живий. Водночас, це питання не до мене. На сьогодні я справді переважно знаходжусь в Івано-Франківську, але люблю жартувати, що в цьому місті я тільки працюю, а живу в Брустурах. І часом печально, що живу там лише два дні на тиждень, себто вихідні. Те, що створили представники Станіславського феномену, — дуже важливо й вагомо, зокрема і для мене, але ніякої тяглості поколінь щодо них не відчуваю. Якщо б я поїхав десь за кордон, для мене була б найважливішою Україна. Доки я тут, для мене найважливіші Брустури. А жити можна будь-де. Зараз для мене важливіші люди, і у Франківську є кілька таких людей, але годі їм десь поїхати, то мене вже ніщо не тримає. Їх мало, але вони правдиві, тому важливі.

— А як щодо твого амплуа літературного критика?

— Зазвичай мені соромно за своє письмо в цьому амплуа. Маю на увазі рівень. Те, що я не маю аналітичного мислення і не є літературним критиком, — це однозначно, але це не означає, що я не розумію, яким цей жанр має бути. Тому й волію вважати свої тексти про чиїсь книжки публіцистикою чи есеїстикою. Якби були кращі часи (посмішка), я б цим не займався, а так — доводиться трохи підзаробляти. З іншого боку, я не пишу на замовлення і здебільшого сам обираю, про яку книжку написати, а тоді викладаю думки, які виникали в процесі читання. Вони не завше чіткі і конкретні, а все ж, переглядаючи рецензії інших авторів на ті ж книги, про які раніше писав я, помічаю, що основні смисли перетинаються. Отже, це не так вже й безнадійно.

— Музичний проект «Оркестр Бобовата» — явище унікальне у сучасному українському літературному просторі. То Василь Карп’юк ще й співає?

— Це важко назвати співом, але можна й так. З іншого боку, ми не виконуємо чиїхось пісень, які є такими апріорі і їх можна віднести до певного стилю. Я й не називаю наш колектив гуртом, а радше музично-літературним проектом. Те, що ми робимо, — це композиції. І стиль незвичний — інтелектуальний етно-глюк. Інтелектуальність полягає в тому, що у своїй творчості використовуємо вірші відомих українських поетів, зокрема Василя Голобородька, Миколи Холодного, Ярослава Павуляка, Богдани Матіяш, Тараса Григорчука та інших. Етно — бо граємо на таких інструментах, як дримба, сопілка, скрипка, бубон, калімба, джембо… Правда, є й гітара і клавіші. А глюк — це виправдання того, що ми таки наважилися вийти на сцену. І, вочевидь, недарма це зробили, бо стали переможцями обласного відбору на «Червону руту» у жанрі «Інша музика». Неодноразово виступали в Івано-Франківську, мали окремий концерт на «Форумі видавців у Львові», а також отримали запрошення на харківський фестиваль «Йогансен-fest». Специфіка «Оркестру Бобовата» ще й у тому, що троє з нас — Богдан Ославський, Таня Запорожець і я — передовсім літератори, і лише Мар’яна Яремак і Катя Романів, які приєдналися до нас пізніше, зараз здобувають музичну освіту. Але у першу чергу для нас важливе спілкування. Ми навіть придумали таке означення для людей, з якими приємно уживатися на одній території, — «бобоватість». Це своєрідна «бактерія дружби», себто «бобоватих» набагато більше, аніж учасників нашого колективу. А музична діяльність — лише похідне і також приємне.