«Триматись осторонь!» — ось перша реакція, яка виникає в людини інтелігентної, при здоровому глузді, зі стабільно функціонуючим інстинктом самозбереження, коли вона чує слово «невиліковна», й миттєво різні питання починають дратувати нейрони мозку. Від чого? Від чого Невиліковна: алкоголізм, наркотики, ВІЛ, хвороба Паркінсона, чи воно заразне чи ні, чому Невиліковна? А більш сентиментальні індивіди відразу подумають, що, певно, Невиліковна від романтичності, Невиліковна від стану закоханості чи любові або ж нелюбові, Невиліковна від страждань чи невиліковно-мрійлива… Невиліковна від прагнення, скажу вам я, і було б добре, аби це було заразним!

Інтимне, таємне, емоційно-еротичне передчувалось мені, коли діставав книгу з конверта (книга була відправлена авторкою мені без зайвих слів і прохань з обох сторін), хоча від книги віяло свіжістю типографії, фарбами і клеєм…

Доторкнувшись і відчувши запах книги, насичуємось віршами. І тут Мар’яні не пощастило в тому, що листоноші приносять свіжу кореспонденцію по обіді, і до того часу я встиг прочитати «Лірику» Пушкіна, цілком налаштувавшись і засмакувавши його ритм, стиль, голос і тембр, а тут сучасна українська поезія — так, як вона є, власною персоною, яка отримує вдосталь критики і похвал, яка сама собі суддя, яка хоче — римує, хоче — не римує, одним словом — вільна!

Збірка поезій від Мар’яни Невиліковної «Ключі» (справжнє прізвище, кокетливо приховане авторкою, нехай залишається невідомим) вже на дотик неоднорідна. Обгортка з фактурного картону, з безладно розпорошеними блискучими цяточками, осяяна ними, як осіннє небо над диким полем, і з гладенькими та прохолодними, неначе лезо ножа, на дотик буквами слова «Ключі» викликає передчуття тонкості й ріжучої щирості. Звідки взялася ця авторка, де виринула з коловерті сучасного поетичного хвилювання? Відповідь: Кривий Ріг. Хто вона? Так вже склалось, що читача завжди цікавить, чиїм буквам, рядкам він приділяє увагу, наскільки ім’я письменника відоме широкому загалу, чи чув про нього раніше, чи можна потім буде похизуватися тим, що читав Такого-то й Таку-то. Увага й повага читача виборюються важко. Невиліковна увагу привертає рядками самокритичними і досить несподіваними:

Я іскра-камікадзе. Готуйте титри.
Хтось зі мною загине, хтось матиме опіки…
… і мене мабуть візьмуть зніматись в еротику…
… Я іскра без надій розгорітись у вогника…

А що ж з римою? Таке важливе питання для молодої української поезії, як рима (її присутність у творах), залишається актуальним, і в тому ж вірші знаходимо відповідь: «Я ненавиджу риму, бо втрачається логіка».

Ненавидить риму і римує — як вам таке? Ось перше прагнення Невиліковної. Мені, що не відзначається стрімким прагненням до римування, до ямбів і хореїв та усіляких сонетів, було приємно відслідковувати її успіхи у цій справі. Та часом трапляються навмисно, здавалося б, бешкетно зіпсовані рядки, і тоді ніяк не вдається її (риму) піймати. То все Олександр Сергійович, думав я собі: 3 години класики — а тут таке:
«співприсутності — мужності»,
«далі — граблі»,
«кокон — кодом»,
«паркінсонів — масонів»,
«касти — ласти»
і навіть таке:
«нісенітниці — митниці»,
«власності — ясності»,
«вулиці — вилиці»,
«підлоги — пологи».

Слово на слово, за слово, рядок під рядком, за рядком ковтаються, промовляються, перечитуються — і все стає на свої місця. Пристосування до стилю авторки проходить нешвидко, але хвилеподібно — ритм стає яснішим і чіткішим від сторінки до сторінки. Слабкішає він у верлібрах, які окрім складності форми виокремлюються емоційною напруженістю. Іноді трапляються на диво прості тексти за формою, що нагадують скоромовки, та непрості за змістом:

…поставлю
поближче
свій 41ий
з твоїм 45им
нехай
дружать
в великих
капцях
(як в людях
великих) –
на диво пристрасні душі.

Невиліковна критична і не терпить дурості, яку нарікає по-народному «деревом»:

Геть додому, невтесане дерево!
В тебе череп бобрами вкушений!
Вперто плутаєш з Гоголем Гегеля,
чешеш: «этот из ГрОба — лучший!»,
а у мене впрівають трусики
від жаги нанести тобі травми,
розтовкти тебе! в порох! на друзки!!

Непідробне і нескінченне презирство не тільки до неосвіченості, а й до блюзнірства, награності і вдаваності у відносинах знаходимо в наступних рядках:

…я виїм серце, розтрощу
залізні нерви, грубі фрази…
…зшиватиму твої вуста,
нитками що міцніше сталі.
бо ти лібідо видавав
за вічні цінності моралі!..
…твоє життя в моїх руках,
мій друже, не чекай на ласку.

Але не критикою єдиною… Авторка недаремно попереджає на першій сторінці, що «не бере на себе відповідальності за злам сейфів чужих "Я" опублікованими ключами», бо всередині лірика, наголошує: ЛІРИКА, жіноча лірика. Чого чекати від цього попередження? Прагнення до надінтимності:

підтікаю. підстав долоні…
…підтікаю. холону. хвора…

…із «усе буде добре» критично зникають сенси
і, невірний своїй зневірі, шукаєш привід
як схилити богиню займатись ранковим сексом
безкисневого дня у непафосній безнадії.

… зумисне щаслива виллюся
на тебе рясною зливою…
…й нанизуй мене ще ніжною,
ще вчасною, намистинками…

«Ключі» виявились одночасно заплутаними і прямолінійними, ніжно-інтимними й нещадно жорстокими. Гортаючи сторінки, я все вів діалог із авторкою — так, наче вона поруч і чує та бачить це все, — а це вже показник, бо нечасто виникає бажання побачити автора того, що читаєш, це вже рефлексії на текст і зміст поезій Невиліковної, «що двадцять перший доживає непритомною», як скромно каже сама Мар’яна. Непритомна — а вже зі збіркою, першою збіркою, з усіма її верлібрами, чотиривіршами і римами.

Художнє оформлення також приверне увагу будь-кого, хто візьме книжечку до рук, бо надзвичайно виділяються в ній ілюстрації. На кожній суміжній сторінці, до всіх без виключення віршів маємо зображення майстерно виведене і вигадане, і на цих малюнках, як не дивно, — теж ключі. Автор ілюстрацій Ірина Думіна (м. Керч), вдало доповнює поезію ідейною наповненістю кожної своєї роботи, але не пояснює її, не відволікає від тексту. Жодних суперницьких зв’язків «малюнок — вірш», вони лиш об’єднані однією обкладинкою та існуватимуть і порізно цілісно й гармонійно, але експеримент вдався, і результат краще побачити, бо таких космічних і природних ключів у продажу ви не знайдете.

Невиліковна від прагнення до ідеальності та сміливості, зосереджена на розвитку і русі, і тому — цитую: «переросте, провесниться» у феномен, яким вже є у Кривому Розі, на Дніпропетровщині, бо «Ключі» відкривають не всі замки (чого Мар’яна і не прагне), а лише ті, що дозволить відчинити сам читач, бо «збірку присвячено невиліковно хворим на щось або на когось», і вона має смак, який би я охарактеризував як гарячо-солодкий і терпкий, як сік граната чи не менш екзотичного королька.

Андрій СЛАПЕНІН
журналіст